Іловайськ. Розповіді про справжніх людей

Я за Антонiною Федорiвною Полозковою, 1923 року народження, – почувся чоловiчий голос без зброi.

Кабан у панiцi, тримаючись за бiк, кинувся в укриття, прошмигнув мiж трупiв зi спритнiстю повiтряного гiмнаста, притиснувся до пiдлоги i причаiвся пiд ковдрою. Поспiшаючи, вiн не встиг надiти маску, i рiзкий трупний запах буквально розiдрав нiздрi. Захотiлося встати i вийти на вулицю проблюватися. Дверi вiдкрилися, i морг залило незвичним денним свiтлом, слiдом за яким приемно потягло свiжим уранiшнiм повiтрям.

– Ну, ось, вибирайте, тобто, даруйте, дивiться, де ваша мама, – сказав уже знайомий голос, i в отворi дверей промайнули синi лiкарнянi штани.

– Що ж вони всi у вас так у купi лежать? І запах… – другий голос належав сiрим, з блискучим вiдливом, бездоганно вiдпрасованим брюкам.

– На холодильник грошей немае, а кондицiонер зламався. Ви випадково не майстер, не можете полагодити? – запитали синi лiкарнянi штани.

– Нi, я суддя, – вiдповiли сiрi з вiдливом.

– Шкода.

– Я суддя господарського суду! – вагомо, з викликом, уточнили сiрi випрасуванi брюки.

– Я спiвчуваю, – парирували синi лiкарнянi.

– Що? Я не зрозумiв.

– Я глибоко спiвчуваю вашiй втратi.

– Так, це моя мама. Ось вона.

– Добре, давайте покличемо поховальникiв.

По тамбуру загуркотiли важкi черевики, i в морг зайшло чотири в чорних спортивних штанинах.

– Ось цей… ця людина, лiтня жiнка, мама, – не вiдразу знайшов правильнi слова суддя. – Злiва, пiд тим вiйськовим, вона в темнiй хустцi.

Кабановi здалося, що синi штани навiть гмикнули вiд задоволення:

– І це ви менi кажете?

Поховальники, особливо не панькаючись, вiдсунули одного з п’ятьох вояк убiк i почали дiставати Антонiну Федорiвну. Кабан вiдчув, як на його подрану зелену ковдру спочатку впав пучок яскравого свiтла, а потiм байдуже, як по меблях, пройшовся чийсь погляд.

– Обережнiше, – зашипiв суддя. – Кладiть на носилки i виносьте. Заради бога, обережнiше!

Жiнку, нарештi, винесли, i синi штани закрили дверi на ключ. «Цiкаво, синi штани знають про мене? Напевно ж, не можуть не знати», – подумав Кабан.

Найгiрше було з куривом. Нюся найсуворiшим чином заборонила палити в морзi: «Помiтять одразу, i тодi i тобi, i менi кiнець.