Іловайськ. Розповіді про справжніх людей

– Це на честь Ленiна, чи що?

– Ну, а на честь кого ж! А у тебе який позивний?

– А в мене немае позивного. Ми ж контрактники, у нас всi за iм’ям i прiзвищами. Сергiем мене звати, – Кабан подумав, що, може, даремно вiн свiй «макаров» учора хлопцям вiддав, може, згодився б?

– Ну, будемо знайомi, зьома. Я з ополчення «денеер», поперся ось на старостi у вiйнушку погратися, та не пощастило – iхав на «газонi» й прямо пiд дупу гранатометом дало, весь зад розiрвало, тепер ось на животi лише лежати можу, мучуся.

– А мене пiд пiдбитим укропським бетеером дiстало, – вiдгукнувся Петруха.

Йому, як i Іллiчу, було пiд п’ятдесят, не менше. – Гранату спiймав, все плече i спину розiрвало осколками. Теж на животi лежу.

– Вiн iз «Росiйськоi православноi армii», iдейний борець з фашизмом.

– А, – невпевнено вiдгукнувся Кабан.

– У лiкарню сюди вашi ж нас i привезли, зглянулися.

– Фашисти е фашисти, – не в тему вставив Петруха.

– Колона у нас велика йшла, – розговорився Іллiч, – сорок одиниць. Так укропи розфiгачили бiльше половини, до п’ятдесяти «двохсотих», при нас рахували.

Думаю, нас навмисно своi ж i пiдставили, злили, як гарматне м’ясо, щоб позначити, де бандери зачаiлися. Бачив, як нас iз Росii своi ж мiнометами крили?

«Непогано, непогано ми попрацювали, – думав i радiв Кабан, ледве стримуючи посмiшку, – потрiбно лише триматися, не видавати себе про всяк випадок, може, ще що-небудь розкажуть».

– А нас iз-пiд Харкова сюди перекинули, на «Успенку», на пропускний пункт. Потiк людей, кажуть, збiльшився, потрiбне пiдкрiплення, не встигають паспорти проштамповувати.

А тут таке… лихе в живiт залетiло.

– Людей правильно евакуювали, правильно – тепер грандiозна операцiя почнеться по звiльненню Донбасу вiд окупантiв, мирних потрiбно поберегти.

– Так, – додав Петруха, – ти правильно мiркуеш, Іллiчу. Вiйна скiнчиться, тут буде Новоросiя, люди повернуться, сiятимуть хлiб, роститимуть дiтей…

– У вас закурити немае?

– У нас нiчого немае. У мене ось навiть пiвдупи немае, – пожартував Іллiч.

«Та-ак, – подумав Кабан, – цiкава iсторiя. Коли ж моi прийдуть?»

Наговорившись, пiсля уколiв Іллiч i Петруха позасинали. Кабановi дуже хотiлося курити, хотiлося подзвонити на заставу i дiзнатися, що вiдбуваеться, але мобiльний зв’язок, як i ранiше, лежав, телефон мовчав i лише показував час: 17.58.

– Можна? – В палату, прочинивши дверi, заглянула медсестра.

«О, та сама, що на операцii сигарету менi пiдкурила», – пригадав Кабан.