Любов на лінії вогню (збірник)

Величезнi карi очi, щира посмiшка i дивний для мешканця Донецькоi областi позивний «Полтава». Вiн завжди казав: «Я не якийсь там хохол, я – бойовий укр». Цей укр був одним з найкращих. Вiн був справжнiм i вiн був другом.

Їдучи з Попасного, я заскочила до Красноармiйська, де базувалася частина хлопцiв. Лише привiтатися. Полтави не було на мiсцi i, не дочекавшись, я поiхала до Днiпропетровська. Вже на трасi задзвонив телефон. Полтава ображеним голосом сказав, що я не мала морального права поiхати, не дочекавшись, не обiйнявши його.

Вже за декiлька хвилин нас пiдрiзала камуфльована машина, з якоi вийшов Полтава. Вiн наздогнав нас, щоб побачитися на хвилинку. Тодi я не знала, що бачила його востанне.

До речi, саме Полтава вивозив з Іловайська у броньовику пораненого 19 серпня Семенченка i надавав йому першу допомогу.

З окупованого Іловайська вiн телефонував менi щодня. Тiльки про нього подумала – i тут дзвiнок!

– Дуже важко зв’язатися – працюе один-единий генератор, вiд якого можна пiдзарядити телефон.

Вода – у колодязi. Мрiя – душ i перевдягнутися. Втома неймовiрна. Вчора спалили два ворожi танки. Вони тут постiйно iздять. Тiльки встигай. А так нормально, тiльки цигарки скiнчилися i хлiб, а тушонка набридла. Так, побiг я у пiдвал – почався артобстрiл, – гомонив Полтава.

Голос бадьорий.

– Чуете, хлопцi! Вася каже, що любить вас. А мене й вiртуально обiймае.

Я ще вiрила, що все буде добре. Сама я знаходилася в лiкарнi в очiкуваннi операцii, i все, чим я переймалася, – що не можу бути десь поруч з ними.

27 серпня прокинулася о четвертiй ранку. Вiкно в палатi вiдчинило подихом вiтру. У бiлу лiкарняну кiмнату увiрвалося вже доволi холодне серпневе повiтря. Штори на вiкнi на декiлька секунд злетiли до стелi, скинувши з пiдвiконня чашку з недопитою кавою. Взяла цигарки й пiшла у коридор вiддiлення. Попри заборону курити в медичних закладах. Сон не йде, хвилююся. Думками з ними. А телефонувати страшно. Страшно почути i так уже вiдоме: «Васю, це подвiйне оточення».

Так дивно, вони навчили мене вiдчувати все по-iншому. Частiше казати друзям «люблю» i «вибач», частiше обiймати при нагодi, завжди вибачати i завжди вибачатися. Коли не знаеш, що може бути з людиною наступного дня, вчишся зовсiм iншим речам. Я вже не могла спати. Могла лише сподiватися, що iз соколами все добре i я прокинулася тiльки через вiтер за вiкном.

Наступного разу вiн зателефонував менi вже 28 серпня. Ми вирiшили зустрiтися у Красноармiйську.