Огненне коло. Людина біжить над прірвою (збірник)

В мешканнi (що складалося з однiеi кiмнати й кухнi, не рахуючи присiнок i веранди) вони швидко навели лад: поприбирали й почiпляли знову на стiни образи та поклали речi на своi мiсця, як вони робили щодня, й попiдмiтали шпаруни. Козенята весело й здивовано дибали по хатi, куди iх було забрано з веранди, i, певно, тiшились зi свiтла й лагiдноi тишi. А Максим стояв, не роздягаючись, i пильно дивився на дружину й на синка Бориса, шукаючи в них якихось особливих змiн, що, здавалося, мусили б бути пiсля цiеi ночi, такоi для нього довгоi, як вiчнiсть.

Та не встиг вiн роздивитись як слiд, як на вулицi загула машина. Вона пiд’iхала до хати й стала… Максим мимоволi шарпнувся до дверей. Швидко вийшов iз хати в присiнки, на веранду… намiряючись шугнути в нiч. Все це робив бiльш пiдсвiдомо, нiж здаючи собi справу, – якось по-вовчому, iнстинктивно, чуючи загибель… Та на ганку Максим спокiйно зупинився, так само iнстинктивно. Назустрiч iз сутiнi виринула людина, а за нею ще кiлька тiней. Людина була у вiйськовiй унiформi, а тi, що пiдходили за нею, були добре озброенi: шестеро автоматникiв iз «фiнками» напоготовi.

– Здравствуйте! – привiталась по-росiйському людина – та, що була спереду.

– Добрий вечiр, – вiдповiв Максим.

– Чи тут живе е… громадянин… Максим Колот?.. Архiтектор, iнженер-архiтектор…

Павза.

– Тут… нiби…

– Нiби?

– Нiби…

– А чи вiн дома?

– Дома.

– А як до нього пройти?

– А отак iдiть просто через присiнки, а потiм зразу лiворуч…

Серце Максимове чомусь нагло затiпалось, у ньому на мить прокинувся мисливський чортик.

От вони зараз пiдуть у хату, а вiн – круть! – як вiтер… Але це лише мить, а за тим знову нахлинула байдужiсть i все залила, як вода iскру. «Куди?! Та й чого?.. А головне – куди?!.»

– Дякую, – посмiхнувся вголос гiсть. – А чи ви не могли б нас провести до нього?

«Цей знае, що робить», – подумав Максим i байдуже вiдповiв:

– Добре, – i пiшов наперед.

Вони ввiйшли до хати. Автоматники стали, як iдоли, на всiх дверях i на ганку, а двое – на кухнi, з автоматами напоготовi.

Стояли мовчки, понуро й байдуже, лише пряли очима, стежачи за кожним рухом присутнiх. Гiсть привiтався в хатi, а тодi звернувся до Максима:

– Ну, де ж вiн?

– Я тут.

– А-а… – роблено здивувався гiсть i заговорив трохи втомлено, трохи весело: – Дуже приемно. Будьмо знайомi. Я – начальник спецвiддiлу Н-ськоi орденоносноi Сталiнградськоi танковоi дивiзii… Прошу любити й шанувати.