Старший боярин (збірник)

Лундик цей факт взяв до уваги. Вступили в сiни. Полiцейський пiдiйшов до кiмнатних дверей. Услiд за ним, поспiшаючися, щоб не вiдставати, приступив i Лундик. Полiцейський постукав. Зсередини ледве почувся Пронiв голос:

– Хто там?

– Та тут я провiв ваших знайомих. Кажуть, ви iм щось говорили, – одчинивши трошки дверi i запикуючися, проказав небажаний супровiдник.

В кiмнатi, нiби вагаючися чи мiркуючи, промовив голос сам до себе:

– Хто ж би це такий? Почекайте хвилину.

І полiцейський, причинивши дверi знов так само, як i були, став чекати, дивлячися собi на ноги.

Лундик же, з полегшенням зiтхнувши, швиденько витяг револьвер з кишенi i, наставивши його на свого поводатора, прошипiв:

– Руки вгору.

Той, отетерiвши, пiдняв. А Лундик гарячково зашептав до Деркача:

– Вiдберiть зброю i знiмiть пасок з його штанiв. Зброю вiзьмiть собi, а пасок вiддайте менi.

Коли Деркач подав Лундиковi пасок, то вiн, шепочучи, звелiв:

– Посадiть в куток полiцейського й пильнуйте.

І, замкнувши зсередини надвiрнi дверi тим ключем, який стримiв у замку, i поклавши його в кишеню, споготовлено завмер. Нарештi з кiмнати ледве чутно вiдiзвався голос:

– Увiйдiть.

Гордiй одним духом вскочив у кiмнату i, побачивши перед собою за столом, покритим зеленою скатеркою, Проня у м'якiм шкiрянiм крiслi, справив на нього зброю i зухвало, задерикувато, теж напiвшепотом проказав:

– Руки до Бога.

Пронь в едину мить пожовтiв i вгору звiв знiяковiло руки.

Гордiй говорив:

– Один ваш рух чи спуск руки змусить мене на вас стрiляти.

Я буду рахувати до п'яти. За цей час ви встаньте i встигнiть пiти он пiд ту глуху стiну i ляжте ниць. Раз, два, три, чотири, п'ять.

Пронь швидко, пiд пильною чорненькою дiрочкою маленькоi зброi, пiдiйшов пiд стiну i лiг ниць. Гордiй говорив:

– Один ваш рух… один ваш крик… змусить мене на вас стрiляти. Лежiть нишком. Я зв'яжу вам руки.

І пiдiйшов до ворога, i тим пасочком, яким були пiдперезанi штани у полiцейського, стяг обидвi руки за спину.

І, не обшукуючи лежачого, звiвся та й спитався:

– Де тi грошi, що ви вчора привезли з Копiтанiвського заводу?

– Нема, – була глуха вiдповiдь з-пiд стiни.

– Добре, – луною обiзвався Лундик i, пiдiйшовши до столу, став шукати у шухлядах. Переглянув усе i не знайшов. Тодi з наполегливою, але стриманою люттю звернувся до лежачого так, щоб вiн пригадав панотця Дiяковського i останню в його за столом розмову.