Старший боярин (збірник)

Навiщо мене Бог на свiт народив? Чого я поквапилася сюди наймитувати? І вже й не знаю, чи на мене ману хто пустив, чи справдi хтось покрав корiв? Ходiм у повiтку, та ще й ви подивитесь». – «Нема чого менi дивитися, – вiдповiв дiд Гарбуз. – Корови я собi забрав. Тобi, як виiздили хазяiни, нiчого не казали?» – «Та щоб тому позакладало, як хто чув, що вони щось говорили»! – гукнула розпачливо Дунька. «Ну, то знай, сюди вже цi, що тут жили, не приiдуть довiку». Дiвчинi було i так неспокiйно на душi, а тут ще й дiд не звеличае вже хазяiнiв так, як годиться.

А каже «цi» та ще якось. І вона за своею давньою звичкою роззявила рота i обернулася в болячу та напружену увагу. А дiд Гарбуз провадив: «Уже не вернуться довiку. Одвiз я панночку в Лебединський монастир. Усю дорогу дочка до батька нi разу не обiзвалася, а батько до дочки. І коли його назад вiз, то вiн теж мовчав. Аж коло шляху, що йде проз Макiiвський байрачок, здаеться на Буду, вiн мене торк у спину. «Злазьте, – каже, – дiду, та йдiть собi в Тернiвку»; i взяв у мене батiг i вiжки. Я злiз, а вiн каже: «Вiзьмiть собi за службу корови, а Дунька хай забере геть усе, що в хатi е». А за кабана, кури, качки та гуси нiчого так i не сказав. Та тодi мовчки зняв свого бриля на прощання, а потiм надiв. Та як ударить батогом з усiеi руки Азiата, а далi Горностая. А конi, мов скаженi, рушили з мiсця шляхом, що йде проз Макiiвський байрачок. Здаеться, у Будянський лiс. Як рушили, то тiльки позад брички грязь устала туманом. Тепер я знаю, що у тiй людинi сидить коли не сам чорт, то вже певнiсiнький i найзапеклiший гайдамака»[58 - Гайдамаки – учасники народно-визвольного руху на Правобережнiй Украiнi, спрямованого головним чином проти нацiонально-релiгiйного гнiту; розбiйники. ], – скiнчив дiд Гарбуз, аж нiби вдоволений вiд свойого висновку. «Хоч менi й шкода того бiдного молодого, – вiдказала Дунька, – а не вiзьму з хати жодноi галузочки, жодноi крихiтки i жоднiсiнького мотузочка. Бо коли тут таке робиться, то вже видно по всьому, що сюди замiшана нечиста сила. І якби я щось взяла, то вона за це висотала б з мене непомiтно i кишки, не тiльки що жили. Он стара Мокiенчиха, а вона, всiм вiдомо, зналася з Маркурою. І кажуть, коли пропала, то ii бательню[59 - Бательня – прилад для биття конопель чи льону.] взяла собi молода Ковбасiвна. І зараз того ж вечора занедужала. І коли ii попотрясло з тиждень, i вона надумалася i закричала перед вечором проти недiлi: «Спалiть бательню, бо то вона з мене кров тягне».