Старший боярин (збірник)

І зрозумiй, що ми манюсенькi-манюсенькi… І рокованi на поталу комусь страшному i незбагненому… i через те наш розпач нехай буде великим чуттям згоди мiж теплом твого ества i мого аж до останнього нашого зiтхання, бо за ту кривду, що ми з'явилися на свiт, нiхто нi перед ким не стане покутувати i нiхто нас не пожалiе, крiм нас самих».

І саме в цю мить щось у яру заспiвало таким сумним, чистим та високим голосом, що луна вiд нього нестримною потугою покотилася через село проз церкву в степ i вдарилася в високе небо – i воно над степом i селом i над осяяним вiд мiсяця церковним хрестом не видержало тiеi туги, що пiдiймали людськi звуки у немирiннiсть ночi… не видержало i стало возноситись вище i вище… стало розходитись ширше i ширше… А голос жiночий безперестанку тужив:

Ой горе, горе з такою годиною!

Прокляла мати малою дитиною,

Прокляла мати i щастя позбавила.

Пiд тинами людськими без жалю поставила…

В Гордiевiм ествi всi почуття притаiлися, i моторошний холод обхопив тiло на теплiм сiнi i пiд теплим кожухом, i кожна цятка нервiв стала слухом.

А голос побивався пiд небом, ридав, благав, то знов западав у глибокi тiнi далеких вибалкiв та ярiв. І тiльки щемiв здавленою гарячою луною у яснiм лiтнiм туманi ночi, аби знов вирватися з тишi i ударити з новою силою у вiчне склепiння над землею.

Так, бувае, орлиця, вкинута в клiтку, спочатку б'еться грудьми, головою, пазурами об iржавi грати, але, заюшена кров'ю i знесилена, падае без руху, ждучи, поки спрагнене волi, невгавуче серце кине ii знов у смертельний та нерiвний бiй з холодним залiзом неволi.

Вiд пiснi, сповненоi несосвiтенного жалю, небеса нап'ялися до останньоi можливостi своеi сили, аби тiльки не луснути i не пустити до Бога страшних жалiв невiдомого i самотнього жiночого серця. І посеред ночi вiд наглого мiсяця стало свiтлiше i моторошнiше, i вiн, нiби це вiдчувши, став важко i повiльно осiдати над церквою. І знизився на найвищий гостряк хреста. Хрест не витримав, трiснув i з мiсяцем упав в ограду… І цей трiск продзвенiв як смертельний пострiл по всiх розлогах ночi, i на землi стала глупа нiч[4 - «Хрест не витримав, трiснув i з мiсяцем упав в ограду… І цей трiск продзвенiв як смертельний пострiл» – за народними уявленнями, якщо з церкви падае хрест, значить, вона е вмiстилищем нечистоi сили.

Саме в такому антуражi автор вводить в оповiдь постать Варки, що проходила вiдьомським шляхом задля порятунку материноi душi.].