Золота осінь Гетьманщини

Інодi бував справедливим – платив нещасним один рубль за вирваний зуб i червонець за «отворение крови». Корова тодi коштувала 2 рублi 50 копiйок.

У побутi жахливо боявся прусакiв, полюбляв низькi стелi, себто боявся просторих i високих кiмнат, а над усе вдавався до «рукоприкладства». І тим, кому заюшував носи, чомусь не платив, але сам бував од того страшенно задоволеним.

А взагалi… Коли вiн уперше поiхав за кордон, то курфюрстова ганноверська Софiя так про нього вiдгукнулася: «Ця людина дуже хороша, а водночас – дуже лиха.

В моральному аспектi вiн – повний представник своеi краiни».

А за пiвтора столiття Федiр Достоевський так продовжив думку нiмкенi: «Широк человек, слишком широк, я бы сузил…»

Пiд час нервового збудження з ним почали лучатися припадки: невимушено кривився рот, смикалися щоки, шия i нога, з’являлися конвульсii, цар втрачав над собою контроль… Вiн нiколи не слiдкував за собою i не стримував себе, тож його великi очi наче вилазили з орбiт.

У такi хвилини Єлизавета кричала, затуляла личко руками й тiкала од батька-царя.

Вiн був жорстоким вiд природи. Часто проводив слiдство особисто, вдавався до тортур, ламав i трощив костi арештованим, вимагаючи од них зiзнання. Коханця своеi першоi жони вiн посадив на палю, а щоб той довше мучився, наказав зодягти його в шубу. Особисто був присутнiй на стратi стрiльцiв, допитував iх i сам на рiвнi з катом рубав голови приреченим, ще й змушував робити це своiх поплiчникиiв.

Тодi було страчено бiльше тисячi стрiльцiв, деяких повiсили на стiнах Новодiвичого монастиря, перед вiкнами Софii, постриженоi в монахинi. Будь-який народний протест придушувався дуже жорстоко.

Єлизавета до шiстнадцяти рокiв боялася батька-царя. Інодi вiн викликав у неi напади такого жаху, що дiвчина не могла знайти собi мiсця. Боялася повторити долю свого зведеного брата Олексiя.

Вважаеться, що первiсток царя вiд першого його шлюбу з Євдокiею Лопухiною царевич Олексiй «постiйно завдавав Петровi прикрощiв i смутку, – так пишуть iсторики, виправдовуючи жорстокого царя, – натура загалом слабка, бездiяльна, яка не сприймала батькових замислiв i звершень.

Конфлiкт, що назрiвав роками, вилився у втечу Олексiя в Австрiю, де вiн попросив у iмператора Карла VІ захисту i притулку…»

Петро вiд лютi, що син утiк за кордон, не знав, де себе приткнути. Будь-що вирiшив повернути сина i скарати його на горло «за зраду».