Золота осінь Гетьманщини

Та хто вона взагалi така? Селянка з дiда-прадiда, служниця пастора, якась там наймичка, коханка Меншикова та Шереметьева. Шльондра! Курва, як кажуть про таких на Русi. Вiн ii, пiдстилку генерал-фельдмаршала, забрав до себе, знiс до царського достоiнства, якусь там Марту Скавронську, дав iй звання царицi, а вона…

Вона зрадила його. І з ким? З якимось камергером двору… Монсом.

Що iй, його кохання мало? Його невситимоi пристрастi? Вона ж, як вiн злягався з нею, стогнала i кричала вiд задоволення…То що ж, виходить, тих стогонiв i крикiв iй замало? Злягалася з якимось камергером, аби ще й з ним стогнати i кричати в постелi – це едине, що вона вмiе робити i робить просто блискуче.

І, як кажуть, вiд душi…

Історiя iнодi мстить.

Чи творить – це вона полюбляе – парадокси. Це ж треба… Доки вiн, зраджуючи свою жону, царицю Євдокiю Лопухiну, бiгав у Нiмецьку слободу i крутив там з Анною Монс, ii братець Вiллiм закрутив iз його жоною-царицею.

Справдi iдiотський парадокс iсторii. Яка богиня за давнiми греками – чи ким там iще? – була музою iсторii? Здаеться, Клiо.

Ось вона i мстить Петровi. Затiяла з ним iгрища в парадокси. Ідилiя – вiн гадав, що в нього iдилiчна любов з Анною Монс, з Мартою-Катериною, а вона, iдилiя, в один день з гуркотом луснула. І вiн не просто дiзнався про зраду царицi Катерини, а й переконався, що вона таки зраджуе його, всемогутнього царя всемогутнього царства. І зраджуе його, знаного на всю Європу, з якимось шмаркачем без роду й племенi, братом його коханки…

О, жiнки, хто вас збагне? І чи взагалi збагне? Цариця – i раптом почала його, царя, зраджувати з якимось камергером двору! Дарма вiн iй дав нове iм’я Катерина, вона як була Мартою – безрiдною, так i зосталася.

І що вiн у нiй такого знайшов-побачив? Навiть не красуня, а так собi…

Історики свiдчать: Марта Скавронська, вона ж Катерина Олексiiвна росiйська цариця, не була красунею. Але вона володiла якоюсь незбагненною жiночою звабливiстю, що притягувала до неi чоловiкiв, як магнiтом. Дiвчиною вона була напрочуд жвавою (росiяни кажуть «бойкою»), нiколи не уникала роботи – будь-якоi – i мала незмiнно веселий настрiй.

І все iй, здавалося, було дарма.

Ось ця риса характеру i знадобилась iй, коли вона стала Катериною, як нарекли ii у хрещеннi за православним обрядом, жоною самого царя.

Вона була жiнкою без будь-якоi, бодай елементарноi, освiти, неграмотна, але, як свiдчать сучасники, вона такою мiрою вмiла «являть пред мужем горе к его горю, радость к его радости».