Ваші пальці пахнуть ладаном

З приводу того, що Олександр Вертинський писав не украiнською, а росiйською мовою… А якою вiн мiг писати в Росiйськiй iмперii? Та й що тут скажеш – не вiн перший, не вiн i останнiй. Тодi росiйська мова (справдi, як захоплено вигукуватиме Тургенев «О велик и могуч русский язык!») була панiвною i в Украiнi, як мова iмперii. Це стало причиною того, що ранiше за нього Микола Гоголь, щирий, стовiдсотковий украiнець, теж писав цiею мовою, яку вiн називав по-своему: «владычной». Та й сьогоднi в незалежнiй Украiнi вона теж… Якщо й не стовiдсотково панiвна, то все ж ще мiцно зберiгае значнi елементи своеi панiвностi.

Але з цього приводу можна назвати i взагалi неймовiрнi випадки (як росiяни кажуть: из ряда вон выходящие!).

Володимир Набоков… Народився 22 квiтня 1899 року в Петербурзi, на великiй Горськiй вулицi, 47, у сiм’i росiйського полiтика Володимира Дмитровича Набокова та Олени Іванiвни, уродженоi Рукавишниковоi. У 1919 роцi родина Набокових емiгрувала з Росii, залишивши Крим разом з регулярними частинами Бiлоi армii.

Володимир Володимирович прожив першу чверть життя в Росii, другу в Нiмеччинi, третю в Америцi й останню у Швейцарii, де вiн i помер року 1977 – лауреатом Нобелiвськоi премii. Про себе Набоков говорив:

«Я американський письменник, народжений у Росii, отримав освiту в Англii, де я вивчав французьку лiтературу перед тим, як на п’ятнадцять рокiв переселитися в Нiмеччину… Моя голова думае по-англiйськи, мое серце говорить по-росiйському, а мое вухо чуе по-французьки…»

Жив та був – нинi за енциклопедичними епiтетами «блискучий, самобутнiй художник XIX – початку XX ст.

» – Михайло Олександрович Врубель.

Його доля трагiчна – вiн багато страждав i навiть роками знаходився на межi безуму, але надходило просвiтлiння, i вiн знову брався за роботу – талановитий художник, автор монументальних розписiв, станкового живопису, графiки, скульптури.

У 1902 роцi у нього вперше виявилися ознаки душевноi хвороби, що прогресувала: хоч у перiоди ясноi свiдомостi вiн iз жадiбнiстю накидався на роботу.

Його лiкар пiзнiше згадуватиме:

«Це був художник-творець усiею своею сутнiстю, до найглибших таемниць психiчноi особистостi. Вiн творив завжди, можна сказати, безперервно, i творчiсть для нього була такою ж легкою, як дихання. Поки живе людина, вона дихае. Поки дихав Врубель – вiн все творив».

Його не стане у роцi 1910-му.