Ярославна

Хати горiли, кочовики вбивали чоловiкiв, жiнок та дiтей брали в полон i, женучи той полон разом iз кiньми та худобою, зникали, як привиди, у своiх степах побiля Дiнця…

Часто руськi князi, нашвидкуруч зiбравши ратi, наздоганяли людоловiв, рубали iх, звiльняючи бранцiв, але здебiльшого половцям вдавалося безкарно зникати у своему Полi, де над його безмежжям лiтали степовi орли, шумiла внизу тирса, а на горбочках свистiли товстi байбаки, а на високих могилах-курганах задумливо бовванiли кам’янi баби iз схрещеними на животi руками.

Там були iхнi становища, званi вежами, там ходили на багатих травах нелiченi табуни, там владарювали хани – великi, малi, знатнi й головнi.

Табуни в один день могли стати кiнною ордою i лавиною, що все змiтала на своему шляху, ринутися на прикордоння Русi – на Чернiгiвщину, на Переяславщину, Киiвщину… І горе вiками йшло на Русь, i вели його крилатi багатоголовi вогнедишнi гориничi та тугарини.

А застогнав, браття, Киiв,

Застогнав тугою,

Чернiгiв – бiдою:

Розлилися в землi Руськiй,

Розлились жалi,

І тече печаль велика

Серед Руськоi землi…

…Щовечора слухаючи безконечне, здавалося б, сказання своеi няньки, бабцi, що його доглядала змалку (нянька була холопкою, чи, як тодi казали, «робою», рабинею, вона прижилася у князiв Новгород-Сiверщини, була як своя, чи не на правах далекоi родички), так ось, слухаючи ii сказання про багатоголових та крилатих чудиськ змiевого роду (а стара – така вигадниця-штукарка, що ii повiсть i за вiк не переслухаеш!), завмираючи зi страху й цiкавостi водночас, коли i хотiлося ще i ще слухати, i боялося усiм тiльцем своiм, маленький княжич оживав, бадьорився й смiлiв, як стара штукарка нарештi переходила до оповiдi про Кирила Кожум’яку, головного змiеборця Русi.

– Ага-га-га!!! Ось зараз… Кирило Кожум’яка прийде! Вiн тебе так вiддухопелить своею довбнею, що всi твоi голови повiдлiтають, i сам ти здохнеш, тварюко нiкчемна!!!

– І був колись коло Киева змiй i кожного разу посилали йому дань: давали або молодого парубка, або дiвчину, – починала бабця.

– Подавишся, подавишся! – кричав до вiконця княжич, все ще погрожуючи невiдомо кому стисненими кулачками, а сам ставав колючим, як йоржик.