Сини змієногої богині

Його рiд був одним з найдревнiших крилатих родiв на землi й започаткувався ще в мiоценову епоху, ранню епоху кайнозойськоi ери, що настала пiсля мезозойськоi близько 70 мiльйонiв рокiв тому i тривае й досi; в ту первiсну епоху, коли здiйнялися злаковi, трави, яким немае нинi краю там внизу, то був час з’яви одних i загибелi iнших, коли вимирали (в кiнцi мезозою) динозаври, iхтiозаври, плезiозаври; час, коли народжувалися ссавцi й беззубi птахи, зодягненi в пiр’я, коли ще не було людей, а були тiльки мавпи, що iх пiзнiше назвуть людиноподiбними, а сама людина з’явиться на початку антропогену (його тривалiсть всього лише вiд 0,6–0,8 до 2,5–3,5 мiльйона рокiв); зрештою, то був час, коли в громах, огнях i тремтiннi планети iнтенсивно утворювалися гори, пiднiмалися континенти, змiнювалися iхнi обриси, i все те первiсне гiгантське творення супроводжувалося iнтенсивним вулканiзмом… – ось тодi вже вони були, орли, володарi степiв i небес над ними.

Але навiть вiн, найстародавнiший володар неба, старший за двоногих, не мiг подолати весь огром степу, його безмежжя i безмiр’я, що слався пiд ним унизу без кiнця i краю, як безконеччя свiтове, до краiв якого – та й чи були вони, краi? – не сягнути нiчиiм оком, навiть його гостро-зiрким i чиiм-небудь оком годi було обняти, охопити те, що не мало берегiв, що нi перейти, нi перелетiти, що сягало далi, як могло сягати око; те, що лежало пiд ним унизу, було безмежним, нiким не мiряним i тяглося широкою смугою вiд Дунаю до Єнiсею i далi, далi в Забайкалля та Монголiю i звалося просто: СТЕП.

І там, внизу, у його неохопному i несходимому безмежжi, краючи степи, протiкали великi й малi рiчки та рiки: до Днiпра були Дунай на заходi, Днiстер, Пiвденний Буг, Інгул та Інгулець, не рахуючи маленьких рiчечок на кшталт Синюхи; за Днiпром, як вiн пiднявся трохи на пiвнiч i знову повернув на Схiд, внизу блакитнiла Самара (вище неi десь мали бути Ворскла, Псел i Сула), а пiд правим його крилом – Сiверський Донець, вище Оскiл, а нижче Айдар з Кальмiусом.

Пiсля Приднiпровськоi височини, пiвденнiше здiймалися Приазовська височина, за нею – Донецький кряж, з-за його Бiлогiр’я вигулькувала Чорна Калитва, що впадала в Дон.

До схiдноi межi його царства, до синього Дону було вже недалеко, як у пiднебессi з’явився вiн, володар тамтешнiх краiв, його давнiй суперник старий Орлан.