Сини змієногої богині

Тiльки не до всiх вона приходить. Доглядачевi керченських соляних озер пощастило. Нарештi фортуна повернулась до нього лицем – у нагороду за чотирнадцять рокiв тяжкоi працi в степу, злигоднiв, поразок i невдач.

«Я вважаю, що Куль-Оба – курган штучного походження, i його насипали, безумовно, люди, – стримуючи збудження, писав Дюбрюкс градоначальнику на шматку паперу, що випадково потрапив йому до рук. – Тому бажано було б його розкопати. Прошу Вашого дозволу на розкопки i заодно допомоги – бодай кiлькох копачiв».

Невдовзi прибув молодий i хвацький капiтан з радiсною для Дюбрюкса звiсткою: градоначальник дозволяе розкопувати Куль-Обу i надае в розпорядження пана Дюбрюкса загiн солдатiв-землекопiв.

– Тож з Богом, пане Дюбрюкс!

Вони стояли на пiвнiчному боцi кургану. Перед ними аж до самого обрiю мрiв степ. Повiвав гiркуватий вiтер, i Павло з радiстю його вдихав, вiдчуваючи, що вiтер приносить йому новi сили. Вiтер степiв, вiтер древнiх курганiв i таких же древнiх народiв, чие життя вiдклекотiло в цих степах вiки та вiки тому.

Павло любив такi вiтри, бо вiдчував себе в iхньому подувi молодим, з майбуттям, що склалося перед ним неозоро, як i самi степи.

– Почнемо звiдси, з пiвнiчного боку, – вирiшив Дюбрюкс i завзято крикнув: – Ну, солдати, з Богом! У вас пiд ногами – таемницi iсторii! Чуе мое серце: саме тут вхiд до гробницi. Хай вибачить нам господар цiеi могили, що потривожимо його вiчний сон, але iнакше нiяк дiзнатися про минуле.

Солдатiв не треба було пiдганяти – завзято кинулись до лопат.

За годину зняли кiльки шарiв грунту, i зненацька лопати об щось заскреготiли.

– Камiнь!

Ще по якомусь часi Павло зазначив:

– Так i е – вхiд до гробницi… Гляньте, кладка з тесаного камiння. Ми – на порозi вiдкриття! Чорт забирай, як гарно жити у свiтi бiлому!..

Коли градоначальник Стемпковський прибув до Куль-Оби в супроводi цiлого почту з любителiв археологii, чиновникiв i просто цiкавих, в курганi вже був розкопаний вузький кам’яний хiд. В кiнцi того коридора – дромоса – виднiлися дверi, що вели до гробницi.

Вони були заваленi камiнням. Нетерпiння було таким великим, що Стемпковський, забувши про обережнiсть, одразу ринувся в коридор.

– Стiйте! – спинив його Дюбрюкс. – Це небезпечно, Іване Олександровичу. Зi стелi дромоса звисае камiння. Воно ледве тримаеться. Звернiть увагу, колоди, що пiдпирають камiння, вже напiвзогнилi. Можливий обвал.

– Дромос доведеться розiбрати, – вирiшив Стемпковський.