Сини змієногої богині

Та, попри все, вiн щодня вставав, ще й на свiт не займалося, «имея спутником только собственные недуги, отправлялся пешком» за десятки верст од Керчi. Вiрьовкою довжиною в двадцять сажнiв Дюбрюкс обмiряв не одну сотню старовинних споруд, складав плани поселень i акуратно переносив iх на папiр.

«Я бачив, як Дюбрюкс, обтяжений уже лiтами, майже в злигоднях, заохочуваний однiею лише любов’ю до науки, вiдправлявся здiйснювати своi дослiдження вiд Керчi до Опука на вiдстанi 60 верст з одним шматком хлiба в кишенi, – напише згодом про наглядача керченських соляних озер його спiввiтчизник, французький консул в Одесi Тетбу де Марiньi, – бачив, як, провiвши двi чи три ночi в тих же пустельних краях, що слугували йому предметом пошукiв, вiн повертався додому, виснажений голодом, i пiдтримував свое iснування тiльки степовими травами».

Йому вже заздрили – ситi й лiнивi. Але бiльше з нього насмiхалися. Часом бувало й гiрше. Скориставшись iз того, що вiн не мае спецiальних знань, дехто потай доносив генерал-губернаторовi, що наглядач соляних озер – неук i тiльки псуе iсторичнi цiнностi.

На щастя Дюбрюкса, у 1820 роцi керч-енiкальським градоначальником став любитель археологii полковник І. О. Стемпковський – людина порядна i високоосвiчена. Вiн гаряче пiдтримував Дюбрюкса.

Ось i на Куль-Обу його нацiлював:

– Придивiться до неi уважно, коли знiматимуть камiння. Можливо, там що-небудь i трапиться вашому пильному оку. А солдати, самi знаете, iм аби камiння здерти. Коли що – починайте розкопки, давши менi знати.

Я пiдтримаю вас.

…Пiдвода, урвавши свое одноманiтне торохтiння, нарештi зупинилась.

– Приiхали, ваше благородiе.

Дюбрюкс притьмом злiз iз воза. На курганi, що стрiмко здiймався вгору, вже не було камiння. Солдати, котрi вешталися по його схилах, дозбирували гравiй.

– Ну, старий, вiдкривай нам таемницi, довго ж ти iх ховав у своiх надрах, – весело загомонiв Дюбрюкс до Куль-Оби i вiдчув себе радiсно i легко. Вiн завжди почувався радiсно i легко, коли займався улюбленою справою.

 – Не хмурся, дiду, що здерли з тебе камiння. Як би ти не вiдводив менi очi, але мене не проведеш – я чотирнадцять лiт розкопую кургани i дещо вже знаю i нюх маю. Ой, коли б ти, дiду, не ховав у собi прадавню гробницю якого-небудь скiфського царя-владики…

З цими словами схвильований Дюбрюкс, забувши про своi болячки, пребадьоро подерся на крутий схил – надходила його зоряна година, та година, заради якоi людина, власне, i живе i яку часом чекае все життя.