Сини змієногої богині

– Арес, ми прийшли!!

Наперед виiхав вождь i крикнув до святилища:

– Великий i всемогутнiй Арес! Чи чуеш нас?

– Чую вас, сини бойового кличу «арара»! – в один голос за бога вiйни вiдповiли скiфи.

– Я прийшов iз своiм вiйськом, щоб напоiти тебе солодкою кров’ю, могутнiй i славний наш Арес, покровитель наших непереможних мечiв! – звертаючись до святилища, голосно крикнув вождь. – Ти завжди милостивий до мого вiйська, всемогутнiй Арес! А цього разу ти був особливо прихильним. Ти вклав у нашi руки гострi мечi i цiлкi стрiли.

Ти послав нам перемогу. Зрадники калiпiди, якi вiдвертаються од нас, покаранi. Я захопив багато здобичi i рабiв. Грецький архонт вiдкупився од мене власною дочкою. Ми дякуемо тобi, наш славний i всемогутнiй боже! Ми напоiмо тебе кров’ю, щоб ти завжди вкладав у нашi руки силу, а в зброю нашу ясну – мiць. Пий кров, Арес, ти ii заслужив!!

В одне горло крикнули вершники:

– Арес хоче пити кров! Арес багне кровi! Напувайте Ареса!

Трое скiфiв схопили першого полоненого, побризкали йому голову вином, нагнули голову над глиняною чашею, котру тримав четвертий.

Пiдбiг п’ятий скiф, змахнув мечем, i в чашу бризнула кров, а голова покотилася до пiднiжжя святилища.

– Пий, Арес, пий!!! – в екстазi кричало вiйсько. – Пий, щоб ясна наша зброя перемагала усi народи i племена!

– Пий, Арес, солодка кров у ворогiв!

– Арара!!!

Старий дiд з довгою бiлою бородою, взявши чашу, з якоi через вiнця лилася паруюча червона кров, врочисто пiднявся на гору. Бiля меча, що стирчав у хмизi, вiн прочитав молитву i, вмочивши пальцi у кровi, провiв по лезу меча.

– Пий, Арес, кров наших ворогiв! – кричало внизу вiйсько.

Шепочучи заклинання, дiд хлюпав кров’ю на меч. А внизу два скiфи мечами вiдрубали у безголового трупа руки й ноги i розкидали iх у рiзнi боки. І там, де падали обрубки, вже з галасом опускалось сите гайвороння, а решта кружляла, чекаючи, новоi поживи.

Спорожнивши чашу, спустився бiлобородий вниз i жестом велiв, щоб брали другого полоненого.

Тодi вивели наперед високого, сивого калiпiда з густо зарослим обличчям. Вiн глянув на криваве сонце на заходi i вiдвернувся. І раптом благально крикнув юнак:

– Помилуйте…

– Цить, слабкодухий! – зневажливо кинув йому високий сивий калiпiд. – Будь мужчиною хоч в останню мить свого життя. Ти ж воiн! А втiм, який ти воiн! Не дорiс ще до воiна.

Його схопили за руки два скiфи i розтягли руки, намагаючись нагнути йому голову над закривавленою чашею.