Сини змієногої богині

Тисячi в’язанок хмизу, щiльно складенi одна на одну i добре втоптанi, утворюють чималу споруду крокiв двiстi довжиною, а висотою у зрiст вершника. З трьох бокiв стiни прямовиснi, лише з четвертого покатий спуск. За зиму хмиз осiдае, i тому щовесни привозять по п’ятдесят повозок нового хмизу й оновлюють святилище.

На вершинi святилища – трикутний майданчик, а на нiм стоiть прадавнiй залiзний меч, для богатиря кутий, iз широким лезом…

Той меч i е бог вiйни Арес.

Немае у бога обличчя.

Зайве обличчя боговi вiйни.

Меч – то його обличчя.

А меч оновлюеться кров’ю.

На широке плато вихопились вершники i закричали, розмахуючи короткими мечами:

– Арес! Долиною сини твоi iдуть! Ти чуеш, як iржуть iхнi прудкi конi? Ти чуеш, як дзвенять мечi iхнi i спiвають в польотi стрiли?… Сини твоi ведуть ворогiв, щоб напоiти тебе кров’ю! Солодка кров ворогiв!.. Арара!!!

На заходi над далеким кряжем застигло червоне сонце. У степу було сухо i вiтряно, i обрii вiд кривавого сонця багрянiли.

– Сини йдуть, Арес!.. Вони ведуть ворогiв!..

Першим пiднявся на плато Тапур в оточеннi ватагiв, старiйшин та знатних воiнiв. За ними гнали трьох полонених – вбраних у бiле. Два лiтнi бранцi, високi, сивуватi, ступали рiвно i твердо, а третiй – юнак – спотикався, його очi бiгали гарячковито сюди-туди, наче шукали порятунку. Коли вiн вiдставав, його пiдганяли списами i кричали:

– Іди, iди, калiпiд!.. Радiй, що твою кров питиме сам Арес!

Юнак беззвучно плакав, рукавом витираючи блiде, вже помертвiле обличчя.

А в головi билася одна-едина думка: за вiщо? За вiщо скiфський аркан вихопив його iз рiдного гнiзда?… Його життя тiльки-но починалося, вiн ще нiкого не вбив i навiть нiкого не зобидив, i ось за це його хочуть убити, а кров’ю його молодою напоiти свого бога… За вiщо?… За вiщо?… Вiн все ще озирався з надiею, але рятунку уже не було.

Позад нього стiною сунули страшнi бородатi вершники у чорних башликах i кричали, щоб вiн радiв, бо кров його питиме сам Арес, а попереду, затуляючи бiлий свiт, здiймалося чорною горою святилище жорстокого бога, де мала обiрватися його така коротка дорога життя! У пошуках рятунку вiн звiв очi до неба й жахнувся: над ним, над святилищем чужого бога вже кружляло гайвороння.

– Іди, iди, калiпiд! Радiй, що твою кров питиме сам Арес!

Але йти вже не було куди. Вершники кiлькома рядами оточили святилище свого бога i пiдняли вгору мечi, на яких заграли червонi вiдблиски кривавого сонця.