Рогнеда

Отож князь у поривi нiжностi (а таке з Володимиром хоч iнодi, а траплялося) називав ii любкою-голубкою. Правда, дикою.

– І коли вже тебе я приручу, дика моя голубко? – наче аж бiдкався.

Їй це подобалось.

– Як приручиш, – загадково казала, – буду твоею…

– А ось i приручу. І не таких норовливих лошиць укоськував.

– Але я… Я не лошиця.

Лукаво кидаючи на нього погляди, вона таки жадала, аби вiн ii вкоськав. Та й до того власне йшлося. Бо допоки ж iй чинити спротив? Вороття вже немае.

Тож хай приручае ii швидше, вона сама потай хоче приручитися в його Киевi, на Русi його.

А може, вже вiдчувала до нього, супостата й насильника, прихильнiсть – це ж треба! Як швидко вiн ii впокорив… Рогнеда боялась i страшилась того нового, досi невiдомого iй почуття, що в неi почало народжуватися – разом iз його дитям, що вже носила пiд серцем.

Отож боялася свого кохання, але й прагнула швидше його утвердити. Хай полонить ii всю. Зрештою, треба вже приставати до якогось берега. І ставати княгинею киiвською, бо тii Рогнеди, що була колись княгинею полоцькою, вже давно немае – вона лишилась десь там, далеко.

В минулому. За туманами, за димами палаючого Полоцька.

Чи, може, правi тi, котрi заявляють: що не кажiть, а кохання таки е у свiтi бiлому! Як ото у Володимира з Рогнедою – про це й наше сказання.

Сказання перше.

Сватались до Рогнеди два брати, два князi, два Святославичi

Як воно було iз тим сватанням? Зазвичай отак.

Сват: «Ми люди нiмецькii, iдемо з землi турецькоi. Якось дома у нашiй землi випала пороша.

Я й кажу сусiдовi: «Що нам дивитися на непогоду? Ходiмо лишень шукати звiриного слiду».

От i пiшли.

Ходили-ходили, нiчого не виходили. Аж гульк – назустрiч нам iде князь, пiднiма угору плечi й говорить нам такii речi:

«Гей ви, мисливцi, ловцi-молодцi! Будьте ласкавi, пiдможiть. Трапилась менi куниця – красна дiвиця; не iм, не п’ю i не сплю та все думаю, як би ii дiстати. Поможiть менi ii пiймати! Тодi чого душа забагне – просiте, усе дам: хоч десять городiв чи тридев’ять кладiв, чого схочете».

Ну, нам того й треба. Пiшли ми слiдами, городами, по усiх усюдах, i у Нiмеччину, i у Туреччину – всi царства-государства пройшли, а куницi не знайшли.

Тодi й кажемо князю: «Що за диво та звiрина? Хiба де кращоi нема? Ходiмо другоi шукати». Та де тобi! Наш князь i слухати не хоче: «Де вже, – каже, – я не бував, в яких тiльки царствах-государствах чого тiльки не видав, а такоi куницi, сирiч красноi дiвицi, не знайшов».