Ольвія

Кордонами мiста на сходi був берег Бузького лиману i глибокi балки – Заяча та Пiвнiчна на заходi й пiвночi. У тi часи, про якi йдеться мова, Ольвiя ще не мала оборонних стiн – вони з'являться значно пiзнiше, як пiзнiше з'явиться небезпека. А тодi – у VI ст. до н. е., мiсто захищали лише природнi перепони – балки та берег лиману, за що цю мiсцину i було в давнину вибрано для поселення, та ще захищала щасливе мiсто нечисленна залога на чолi з полемархом.

Керiкл посмiхнувся до лелек, до ясного неба над мiстом i повернув до свого будинку.

– Торгiвля i мир з усiма тутешнiми племенами i народами – ось що нас надiйно захищае i буде захищати, покiль стоятиме Ольвiя, – не раз i не двiчi говорив магiстратам Родон. Тож, виходячи з цього, мiсто i вело свою полiтику так, щоб торгiвля та мир захищали мiсто надiйнiше оборонних стiн.

Керiкл крокував головною вулицею, що вела через Верхне мiсто з пiвночi на пiвдень. Паралельно головнiй у пiвнiчнiй частинi мiста тяглися ще двi вулицi, вони перехрещувалися (iз заходу на схiд) поперечними.

На вулицях то там, то тут снували заклопотанi городяни, пробiгали раби та слуги, галасували дiти. Мiсто жило своiм звичайним життям, i це радувало полемарха.

Потяглися квартали житлових будинкiв, тi будинки тiсно тулилися один до одного. Центром кожного грецького будинку був двiр. З вулицi в нього потрапляли через невеликi сiни. Фасад будинку, вiкна помешкань були зверненi не на вулицю, а в двiр. Зовнiшня стiна була глухою, i що робилося у дворах – з вулицi не видно.

За кварталами житлових помешкань тяглися громадськi будови, виробничi, господарськi, крамницi. З узвишшя було видно пiвденну частину мiста i Нижне, некрополь за мiстом, широчiнь Бузького лиману.

Киваючи стрiчним, Керiкл поминув теменос, згодом – агору – адмiнiстративну площу, i, повернувши на пiвдень, пiдiйшов до свого будинку, що був поруч з будинком архонта Родона. Вони не лише дружили, вони й мешкали поряд, сусiдами були.

А над мiстом i над лиманом в безоднявi голубого неба ширяють i ширяють лелеки без жодного помаху крил; iншi на дахах закидають голови на спини i лунко клацають червоними дзьобами, аж пританцьовуючи на довгих цiвках нiг.

І так затишно та легко стае на душi вiд того мирного червонодзьобого i червононогого бiлого птаства, що хочеться думати про щось хороше i добре – про рiдний край, про голубий Борисфен, який, як упевненi греки, найбiльший серед усiх рiк, про вiчнiсть, про щастя, яке так рiдко приходить до нас.