Ольвія

Де тiльки не носило двох молодих еллiнiв! Скiльки чужих дорiг вони пройшли, скiльки башмакiв збили, скiлькома чужими вiтрами були овiянi – не злiчити того! Доходили аж до стiн Вавилону – набачились див, пригодами наситились та уму-розуму набралися в чужих краях. А скiльки тамтешнього люду надивилися, а скiльки небезпек на них чигало! Юнiсть свою в походах загартували, небезпецi в лице привчилися дивитись. Добре то вчення для юнака – в чужих краях побувати, гарт здобути i додому вже iншим повернутися – дужим, бувалим й упевненим у собi.

Такi мандрiвки, та ще здiйсненi в юностi, – не забуваються.

Обличчя Керiкл мав жахливе, i городяни так i не звикли до його вражаючих шрамiв. Десь пiд час мандрiвок по Месопотамii Керiкла збив з нiг поранений лев, що зненацька вискочив на дорогу. Хижак ударив лапою по обличчю Керiкла: кiгтями вирвав нiздрю, праве око, пошматував щоку. Вiн би й голову одiрвав Керiклу, якби не пiдоспiв Родон… Ось звiдтодi мiж Керiклом i Родоном зав'язалась чоловiча дружба, яка з року в рiк мiцнiла й гартувалась.

Керiкл вiрою i правдою служив Ольвii багато лiт i мав за велике щастя, що разом з ним мiсту служить i його рятiвник, друг юностi i зрiлостi архонт Родон.

Полемарх любив Ольвiю.

– Хай спопелить того Зевс вогнем священним i небесним, хто скаже, що е у свiтi мiсто, краще за нашу Ольвiю! – часто говорив полемарх i незмiнно додавав: – Я скiльки свiту обiйшов, а щасливим став тiльки тут, вдома. Бо немае кращого краю за свiй, за рiдний, адже всi дороги свiту завжди ведуть до отчого порога.

У змiцненнi мiста, в полiпшеннi його життя i вбачав Керiкл основну мету свого життя.

– Нам батьки нашi передали Ольвiю ще кращою, як вона була до них, – говорив вiн городянам. – Тож мусимо й ми передати ii своiм синам i онукам ще кращою за ту, яку ми одержали.

Йшов Керiкл собi та йшов, бо радiсть була, i тому хотiлося йти i йти, насолоджуючись радiстю, – нечасто вона в нього гостюе, то чому й не дати душi полегкiсть.

Раз-бо на свiтi живе людина, мусить вона все сповна спiзнати – i смуток, i веселощi, бiду i щастя, любов i ненависть, доброту i пiдлiсть, розпач i втiху.

Йшов полемарх, мiстом милувався.

Все йому тут подобалося – i виднокраi, i саме мiсто.

Переселенцi, колонiсти з Мiлета, збудували Ольвiю наче з двох мiст: iз Верхнього, яке розташувалося на узвишшi, над лиманом, i Нижнього, яке вибрало собi мiсце в прилиманнiй частинi.