Аравійська пустеля (збірник)

Прилетить Лелько, побачить колесо на тополi i скаже: «Спасибi, дiду, це те, що треба…» – Старий посмiхнувся. – Може, так i не скаже, але неодмiнно подумае так. По-своему, по-лелечому, а що вже менi подякуе, то це вже точно. Та й заходиться на колесi мостити свое гнiздо. А з тополi далеко видно – зелений кут Орелi та Орiльки – як на долонi. Гарно буде лельковим дiткам сидiти в такому гнiздi. А неба скiльки над головою, скiльки неба! Живи! Радуйся!..

Вирiшили не вiдкладати задуманого на завтра, а вiдразу ж узялися за дiло.

Дiд Щедрiй до колеса прив’язав вiрьовки. Потiм погукав свого сусiда, i ми з ним, як молодшi, полiзли на тополю, спиляли сухий вершок, а тодi на вiрьовках витарабанили туди старе колесо. Вмостили його в розвилцi гiлок, для безпеки в кiлькох мiсцях ще й прикрутили дротом – кращоi основи для майбутнього лелечого гнiзда i справдi годi й шукати.

Спустилися на землю задоволенi, помили руки, а дiд Щедрiй тим часом насипав у три полив’янi миски зеленого борщу з молодою кропивою, хлiба нарiзав, до хати запросив обiдати.

– За здоров’я, – сказав, – тих, хто в польотi – одноденному i тривалому. Тих, хто летить до рiдного краю. Щоби дорога iхня була щасливою. – Тодi налив чарку. – Пом’янемо тих, у кого полiт вiчний – хай буде iм вiчна пам’ять…

А зi стiни, з дерев’яноi саморобноi рамки, дивився на нас Лелько, а бiля нього, з iншоi дерев’яноi рамки, посмiхався щербатеньким зубиком Лесик, бiлявенький дiдiв синок, котрий змайстрував колись собi крила та й полетiв у небо.

І батько все життя виглядае його з неба, та й зараз ще виглядае, бо надiя у батьковiм серцi вiчна.

Останнiй лист вiд Лелька був короткий:

«Уже залишилася позаду Кенiя (вдалинi майнув i зник за обрiем Індiйський океан), Ефiопiя, Судан, де Бiлий Нiл, зливаючись з Голубим Нiлом, утворюе Великий Нiл, пролетiли Єгипет з жовтими гарячими пiсками й високими пiрамiдами i вже оминаемо Червоне море. Як пройдемо Аравiю, то вiдразу ж надiшлю вам звiстку про себе. А за Аравiею вже буде легше: узбережжя Середземномор’я, а там – Балкани, а за ними вже й до Украiни недалеко…

Але попереду – Аравiя».

– Попереду Аравiя… – замислено повторив старий i враз захвилювався. – А чого це вiн так пише: як пройдемо Аравiю, то звiстку дам?

І запитливо й тривожно подивився на мене.

– Чому?

Я мiг розповiсти старому, що на всьому шляху з Африки до Європи пiдстерiгае лелек небезпека, i гине iх у далекiй i труднiй дорозi чимало.