Анна Київська – королева Франції

Батькiвщина для жiнки там, де ii родина, дiти, чоловiк… І ти поiдеш у Хранкське князiвство… Щоби воно стало згодом твоею новою батькiвщиною.

– Яке-яке князiвство?

– Та чи тобi, зрештою, не все iдно? Як приiдеш – розберешся. Маеш розiбратися. Бо королевою у них будеш. Вставай-вставай, батько звелiв тебе нарядити й на очi сватiв привести… Заберуть вони тебе iз собою в свое королiвство. А там тебе зустрiне король, i ти скажеш йому, як я свого часу казала твоему батьковi, коли дiсталася Киева: «Государю, я прибула…» Ти чуеш мене, доню?

– Чую, ненько, чую.

– Що ти маеш сказати, як прибудеш до тоi Францii?

«Государю, я прибула… – почала Анничка чистою французькою («Sir, je shis arrivee…»), що ii встигла вивчити за довгу дорогу вiд Киева до Парижа. – Государю, – повторила, – я прибула з далеких краiв, щоб зробити ваше життя щасливим! Завбачаючи у вас однi лише неперевершенi достоiнства, я обiцяю вам любов i вiрнiсть, але i сама чекаю од вас доброти, любовi i вiрностi!»

– …Я обiцяю вам свою любов i свою вiрнiсть, – повторила вона, самовiддано дивлячись у його збудженi карi очi, що так i засвiтилися радiстю.

– І свою вiрнiсть… – ще раз повторила княжна.

– У вас, русiв, таких жiнок називають… називають, – пригадав вiн, – вi-iрнянками?

Так йому розповiдали про слов’янок, що вiрнiсть у них – одна з найвищих моральних чеснот, що опоетизована народною творчiстю.

Слово «вiрнiсть» однокорiнне з такими словами, як «вiра», «вiрний», «вiрна», i найпевнiше розкривае свою суть у поеднаннi «вiрна подруга», «вiрна дружина», «служити вiрою i правдою»…

Так вiрних дружин у слов’ян та русiв споконвiку називали i називають – «вiрнянками».

Вийте, дiвоньки, собi й менi,

Собi звийте з рути-м’яти,

Менi звийте з барвiночка…

Зелений барвiнок для слов’ян споконвiку – символ тривалого i вiрного кохання…

– Так, ваша величносте, вiрних жiнок у нас називають вiрнянками, – вторила княжна, i тiеi ж митi в ii руках, бозна-як, з’явився зелений вiночок з барвiнку.

Ще мить, i вiн уже був на ii золотавiй голiвцi.

– Вi-iрняночка, – захоплено прошепотiв Генрiх. – Ти моя вiрняночка…

Пiсля паузи, з гiднiстю:

– Я, Анна Ярославна, сказала все.

Вiн вiдповiв, злегка вклонившись:

– Я, Генрiх Перший, все почув.