Мир хатам, війна палацам

І ту ж мить – тут же бiля порога – вона вклякла навколiшки, згорнула руки на грудях i похилила голову, втупивши очi долу: благочестива католичка, нехай хоч якого чистого життя буде вона, не може бути безгрiшною, а закон католицького обряду не дозволяе грiшниковi зводити очi на праведного володаря душi твоеi, святого владику.

З-за одвiрка випливла велетенська постать митрополита.

Постать митрополита була, справдi, не тiльки велична, але й величезна. Був вiн на голову вищий вiд усiх, руки мав – мов дишла, ступнi нiг – номер сорок дев'ять: граф змалку хворiв на тяжку форму елефантизму, тобто так званоi «слоновоi недуги».

Шептицький був у чорнiй рясi з чорним капюшоном, пiдбитим бiлим шовком, i в лiвiй руцi тримав патерицю з великим золотим хрестом-набалдашником.

Митрополит звiв праву руку i звичним рухом чи то перехрестив, чи то покропив благодаттю вкляклу перед ним жiночу постать у вiйськовому мундирi, – i уста по-божницi впiймали «на льоту» святу длань i цмокнули ii з виляском.

Грушевський в цю хвилину вже чимчикував чимдуж через простори свого кабiнету – назустрiч високiй духовнiй особi.

Вiн придибав перед очi митрополита в ту мить, коли цьвохнув поцiлунок його секретарки, i рука митрополитова, од смикнувшись, майнула в повiтрi.

І тодi митрополит тим же рухом – недбало, але величаво i навiть елегантно – простяг руку вперед i тицьнув до уст професоровi Грушевському.

Грушевський остовпiв.

Вже з пiвстолiття – з тих пiр, як у молодших класах гiмназii доводилось прислужувати при олтарi гiмназичноi церкви, – не траплялось йому цiлувати в руку жодного попа, нехай i найвищого духовного сану. Та й був Шептицький для Грушевського нiякий не митрополит, а – граф, а Грушевський для нього не прочанин, а – науковий дiяч, до того ж, як добре вiдомо графу Андрiю, – майже атеiст.

Всi цi думки майнули в головi Грушевського блискавично, та рух митрополитовоi руки був iще швидший, – i професор – видить бог, автоматично – цмокнув.