Мир хатам, війна палацам

Вони наче кличуть кудись i обiцяють щось – невiдомо куди i не знати що.

Прокламацiю закiнчено.

Лист до солдата Дем'яна Нечипорука – на позицii, в гвардiйський корпус, – вийшов довгий, на двох сторiнках, видертих з учнiвського зошита «в двi косi». Його згорнули вчетверо i поклали в конверт – без марки, бо на фронт, – i виписали адресу: номер польовоi пошти.

І тодi розiгнули спини i глибоко на всi груди дихнули привiллям киiвськоi весняноi ночi.

Весна на киiвських горах теж куди вiдчутнiше вночi, як удень.

Їй додають сили й краси не самi солов'iнi спiви, але й пахощi, що забивають дух, тамують биття серця i паморочать свiдомiсть.

Бальзамiчно пахне тополя в сережках, пахне глейка брость на каштанах, пахне брунька на липi, пахне цвiт абрикоса, яблунi, вишнi, пахне сама земля – чорна, глиниста, пiскувата – кожна скиба на свiй аромат.

Їй додае краси i неправдоподiбна прозорiсть нiчного повiтря над Киевом.

Парки, що стояли вдень у зеленавому маревi першоi, дрiбноi ще в кронах зеленi, зараз, у мiсячному сяйвi, погустiшали й повились мерехтливим туманом, наче прибитi памороззю пiсля вiдлиги. Мiсячне сяйво пронизувало все, i крiзь нього повiтря вгорi робилося прозорим, неначе його й зовсiм не було. Далина стала глибшою, а тiнi на землi – чiткiшими в контурах. І це збагачувало та поширювало зiр.

І здавалося, що там, удалинi, та й тут, близько, мiж чорними тiнями, ховаеться якась таемниця, якась загадка – i ii неодмiнно треба розгадати, тепер же, негайно, ту ж мить.

І чути такоi ночi над Киевом – через яри та провалля, з шпиля на шпиль, – на багато гiн, як над широким морем. Скажеш на одному березi Днiпра, а почуеш – на другому, ледь примiтному для ока…

Благий вiтерець принiс ще вiдгомiн пiзнього спiву до хати Брилiв: сюди, на Печерськ, звiдкiлясь аж з нагiрного мiста.

Спiвалося хором «Заповiт».

Спiв линув з Великоi Пiдвальноi, номер двадцять п'ять, з примiщення першоi, вiд революцii, украiнськоi гiмназii директора Науменка. В просторих класах парти були зсунутi геть пiд стiни, просто на пiдлогу накидано горами торiшнього пахучого сiна, i на сiнi – покотом, по пiвста в кожнiй кiмнатi, – лежали, сидiли навпочiпки, а декотрi примостилися по пiдвiконнях розчинених у весняну нiч широких вiкон – хлопцi-молодики.