Мир хатам, війна палацам

Тодi й Харитон з Флегонтом внесли свое цеберко i почали розливати «оковиту» по чарках, важко катуючися, – бо ж вiдра не вистачало й на гостей, а тут же ще й цiлий оркестр i сорок хлопцiв та дiвчат з хору!

Та тут Марина Драгомирецька мигнула своiм басам, i просто в хату баси вкотили барильце самогонки на три вiдра i барило пива – на десять вiдер.

Оце й була причина запiзнення Марини на весiлля, а заразом i секрет ii велосипеда. Марина промiняла свiй розкiшний, за двiстi сорок карбованцiв куплений «Дукс» на поламане, що й нове коштувало тiльки сорок карбованцiв, доробало ризькоi марки – i на додачу взяла самогонку й пиво.

Тепер вже могла починатися справжня процедура квiтчання молодих хрещатим барвiнком, спiви дружок та причитання матерiв.

Пили самогон, пили пиво, гукали «гiрко» – i молодi цiлувалися: Данило – урочисто i Тося – стидаючись.

Гостi, якi не вмiстилися в кiмнатi, розташувались у садочку, просто мiж грядками з редискою та левкоями. Жiнки таки прихопили з собою дещицю у хусточках: хто пирiжок, хто iржавий оселедець, хто цибулину з хлiбом.

Шустрi хлопчаки стрiлами перелiтали пiд лавру до панi Капiтолiни й назад – туди з карбованцями, переданими батьком потай вiд матерi, а назад – з сорокiвками, закоркованими кукурудзяними качанами.

Оркестр з хором змагалися в чергу: оркестр – танець, хор – веселоi на перепочинок. За полечкою – «У сусiда хата бiла», за краков'яком – «Ой що ж то за шум учинився».

І навколо дiжi кружляли та вибивали спочатку дружки з боярами, потiм – вся молодь, а там вдарили лихом об землю й старшi – вже ген пiзнiше, коли сонце сiло за Черепанову гору, запав смерк i в широкому небi над Печерськом засвiтилися ряснi та огнистi веснянi зiрки.

Звичайно, перед тим як пiти i собi в танець, старше поколiння хвацько, в надмiру швидкому темпi, вiдспiвало двоголосим хором «Кинем об землю лихом, журбою».

А коли старше поколiння в танцi притомилось, то полилися – в надмiру повiльному темпi – i традицiйне: «Не осенний мелкий дождичек» та «Реве та стогне Днiпр широкий».

Гуляли це не загорьованi трударi, не жителi нужденних халуп на бiдацькiй примiськiй околицi, а безжурнi володарi всього рухомого i нерухомого добра на землi.

І, мабуть, тiльки на балконi четвертого поверху мавританського будинку не було тiеi ночi гульнi.

Старий доктор Драгомирецький стояв високо над усiма, ухопившися за голову. Завтра о восьмiй – вранiшнiй обхiд лiкарнi, а вiн досi, запiвнiч, не мiг заснути.