Мир хатам, війна палацам

А от чи вдасться кожному позичити – бо ж позичати знову ж треба одному, в одного, i «от перемены мест слагаемых», як говориться в задачнику Верещагiна, сума однаково не змiниться, а вiд дня революцii, два мiсяцi арсенальцi зароблених грошей ще не одержували, – от що непокоiло зараз доскiпливого Максима.

Потiшав Максим себе тим, що, звичайно, запрошенi мужики виберуться на весiлля не самi, а в супроводi жiнок, i хоча вiд того стане вже не тридцять, а шiстдесят гостей при весiльному столi, одначе жiнки, як вiдомо, такi занози, що кожна краще дуба врiже, а перед iншим жiноцтвом неодмiнно попишаеться: перерветься, а таки добуде щось, щоб у хусточку загорнути, i, як одвiку в народi ведеться, принесе весiльним подарунком.

– То як мислиш собi, свате, га? – цiкавився Максим думкою Івана на своi мiркування та обрахунки, з особливим смаком наголошуючи на незвичне «сват», на яке вiн вже двi години як перейшов, замiсть звичного за двадцять рокiв дружби «куме»; всiх дiтей Іван з Максимом взаемно один в одного похрестили.

Але Іван не зважав на клопiтливi мiркування свого меркантильного свата. Противно до Максима був Іван характером не практик, а iдеалiст – «чоловiк не вiд миру сього», як у гнiвi казала на нього Максимова Марта, бо своя Меланя характеру була лагiдного, нiколи в гнiв не впадала, отже, нiяким припадком i не могла б сказати нi на кого нiчого образливого. Іван був заморочений зараз розмислами зовсiм iншого, вищого порядку.

– Ти посуди сам, Максиме, ось слухай менi сюди! – сумовито казав вiн, зiтхаючи. – Яке наше з тобою пролетарське життя було? Ще малюками бiгали ми по недiльних школах. Ген пiзнiше – «Искру» читали отут пiд кручею, бiля Косого капонiра. Ти, правда, бiльше на сторожi стояв, бо до читання замолоду не був прихильний… Постривай, не гарячись, не толоч задом призьби! Що було, те було; я ж не скажу, що ти й тепер негодящий, – тепер ти куди розумнiший став! А тодi, скажiмо, коли жандарми Боженкового батька, старого Назара, що прапор нiс, в нагаi взяли, хiба ти прапора пiдхопив? Я! От, i пам'ятка менi вiд жандармiв на все життя! От, ще раз дивись…

Іван вишкiрився до Максима, блиснувши з-пiд вусiв разками зубiв.