Мир хатам, війна палацам

Козак!

Тiльки ж як вiн насмiлився всупереч батьковiй волi? Через оте чорт батька зна що – таке миршаве та плюгаве? Та коли б не найближчого друга дочка, – плюнути б та й розтерти!

Іван Бриль ще раз ковзнув зневажливим поглядом по тендiтному, хупавому дiвчатку перед ним.

І справдi, непоказною була Тося. Вiд Данила на голову нижча, i – яка голова! Голова в Тосi була як iз сирiтського дому: стрижена пiсля «iспанки», на макiвцi – звiдки б хорошiй дiвчинi мала коса виростати – ковтун, як у пiдлiтка-хлопчака! А волосся? Волоссячко – як тi остюки: невiдомо навiть, яке ж воно буде на масть – чорняве чи, може, бiлясте? Змалку ще хусточки не пов'язувало, гасало пiд сонцем, – от i мае на головi якусь плоскiнь з конопель, кiнський волос на волосiнь до вудки.

А статурою з себе яка? Утла, плiчки – як у шпака: як дiтей родитиме, чим робитиме? Теж менi – жона!

– Цитьте! – люто гарикнув Іван на жiнок, i мами враз злякано примовкли.

– Поженились? – мовив вiн до молодоi пари зловiсно.

 – Т-так! Чоловiком i жiнкою, виходить, будете? Сказати б, отець сiмейства i мати-заступниця? Хiба не казали тобi, сопляку, що спершу парубок повинен свое мiсце посiсти помiж людей, звестися на власнi, а тодi вже заводити собi посiмейство?

Данило пiдвiв голову:

– Тепер же свобода, – кинув вiн батьковi, – кожному дорога вiдкрита. І не треба, як за старого режиму…

Але старий Бриль гнiвно урвав непоштиву синову мову:

– Отак, значить, тямиш свободу? А бiльше тобi вiд свободи нiчого не треба? Мадама, значить, i сам – мадам! – Очi Івановi наливались кров'ю, кров багрянила йому лице, зачервонiлася навiть потилиця.

Старий Бриль потроху сатанiв.

Данило вiдказав зухвало:

– Тепер же – революцiя. Щоб ви знали! Минулося вже, щоб…

– Ах ти ж субчик! – зойкнув Максим Колиберда i кинувся бiгти до хлопця, не сходячи з мiсця. – Виходить, для того ми революцiю робили, щоб ви, сучi дiти…

– Постривай, Максиме! – спинив його Іван Бриль. – Бити будемо, але розмову iще не скiнчено.

Вiдповiдай, брандахлисте: без батькiвського, значить, благословення?

Данило дивився в землю i понуро вiдказав:

– Благословити й просимо.

– Просите? – загримiв батько. – Аж тепер? З'iло сало, а тодi – дай кашi! Пiсля вiнця та неси богiв? Ви ж до нас звiдки прийшли? Вiд попа?

– У попа ми не були… – знехотя озвався Данило. Та зразу звiв голову i глянув гостро з-пiд брiв, точнiсiнько, як батько допiру.