Мир хатам, війна палацам

Вiн же був лiкар, вiн завжди повинен бути на посту – бiля лiжка хворого, щоб полегшувати людям страждання, щоб стати в опiр невблаганнiй смертi з косою…

Чоловiчок у жовтому чесучевому пiджаку з балкона зник, i Йвановi вiдразу стало легше.

– Га, Максиме, чуеш, слухай менi сюди? – запитав вiн в свого побратима, кума вiсiмнадцять лiт, а вiднинi i свата. – Може, того клятого доктора, – вiн кивнув на порожнiй мавританський балкон, – по-сусiдському теж… запросити треба? Все ж таки – сусiди з дев'яносто сьомого року.

– А чого ж! – зразу схвально вiдгукнувся Максим, пишаючися, що й цього разу вирiшальне слово надаеться йому, отже, авторитет його безперечно зростае. – І запросимо! Нехай знае, iнтелiгент, нашу робочу цивiлiзацiю! От зараз удвох пiдемо i запросимо. На дорозi переймемо. Вiн саме в Олександрiвську лiкарню зараз поспiша…

Максим затупцював, готовий зразу бiгти, i таки справдi побiг, бо саме в цей час грiзна Марта, вперши руки в боки, наближалась до нього – сувора, неначе на розправу.

Розправа i йшла. Хiба могла Марта дати згоду на те, щоб кров ii, ii рiдна дочка, та пiшла пiд безбожний вiнець?

Та меткий Максим вже був за ворiтьми.

– Іване! – гукав вiн аж з вулицi. – То я пiшов присоглашати! А йди-но мерщiй! Стiльки дiла: треба ж i прапора позичити, i людей обiйти. Не барись: вже сонце високо!

Харитон Киенко з досадою шваркнув кашкетом об землю:

– Ат! Як до дiла, то треба б по чарцi i – на-гора! Як у нас на «Марii-бiс», А то… починаеться антимонiя!

Ой у полi та овес рясний

1

А втiм, зразу й виявилося, що обрядити весiлля не так просто.

Хоча найвiдповiдальнiшi етапи шлюбного обряду – сватання з колупанням печi та заручини з журливим дiвич-вечором – i були вже втраченi безповоротно через нетерпеливiсть молодого поколiння, одначе всi iншi ланки з довгоi процедури одруження ще можливо було виконати. А додержати процедури потрiбно було неодмiнно – в iм'я дальшого щасливого життя молодого подружжя.

На цьому затялись, вiрнi традицiям дiдiв, Марта з Меланею при одностайнiй пiдтримцi жiноцтва цiлоi вулицi.

Попiв – раз вони ставали в непримиренний конфлiкт з принципами батькiв, здобутими за п'ятнадцять лiт вiдвiдування потаемних соцiал-демократичних гурткiв, – нехай тимчасом i не треба: Меланя з Мартою помiж собою вирiшили спокутувати грiх тим, що, коли вродиться мале, потай охрестити його в церквi.