Мир хатам, війна палацам

 – Максиме! А як же з благословенням буде? Га? Може, пiсля революцii з iконами не годиться?

Максим Колиберда, нарештi, дiстав змогу прохопитися словом i собi:

– Ех! – одчайдушно гукнув вiн i навiть сорочку розпанахав на своiх курячих грудях. – Вже ж обкрутилися i без патлатих! Хай на Печерську буде, за програмою росiйськоi соцiал-демократii, перше робоче весiлля по гражданцi, на страх кадету Мiлюкову! Ура!

– Ура! – залементував Харитон Киенко. – Наша взяла!

Вiн розтяг мiхи тальянки i взяв тенором:

Отречемся от старого мира,

Отряхнем его прах с наших ног…

Але лагiдну Меланю чоловiкове вирiшення вразило, як грiм з ясного неба.

Досi вона все метушилась – Даниловi змила кров з лиця, Тосю приголубила, дiтей нашльопала, Івановi застебнула сорочку, – а тут у неi руки опустилися i пiдломилися ноги.

– Ой Боженьку мiй! – заголосила вона. – Зроду-вiку по-християнському в церквi вiнчалися i благословлятися пiд iкони ставали! Тю на тебе, старий, що це ти верзеш?

– Цить! – гарикнув Іван.

 – Народного слова хiба не знаеш? Не той шлюб, що попи звiнчають, а той, що люди благословляють…

Данило з Тосею стояли серед натовпу – люди чи то поздоровляли iх, чи то вичитували iм. Данило нiяковiв, утираючись рукавом, а Тося ховалася за спини подруг, що вже набiгли невiдомо звiдки. Тепер вже точно можна було розпiзнати, що Тося нi з чорнявих, але й не з бiлявих, а таки з рудих: червонiла вона так густо, аж до плiч, як червонiють тiльки рудоволосi.

Хтось вже з'еднав i руки Даниловi з Тосиною, а Харитон крутився бiля них дзигою i джеркотiв Даниловi в вухо:

– Я ж тобi казав, я ж тобi казав: тiльки так i треба! По-нашому, по-шахтарському: раз, два i пiшов на-гора! От побувку вiдбуду, заберу тебе на Донеччину до уголька! На нашiй «Марii-бiс» з обушком десять тисяч копiйок на мiсяць виробиш! Щоб менi Харитоном Киенком не бути!

Молодий шахтар Харитон Киенко, киянин родом з-понад Собачоi тропи, пiсля аварii на шахтi дiстав контузiю i вiдбував мiсяць «вольноi поправки» вдома.

Одначе запитання старого Бриля лишалося досi без вiдповiдi. Чим же, справдi, благословляти на шлюб, на працю в потi чола та народження в муках дiтей – коли без iкон i без попа?

– Хлiбом благословимо! – вирiшив Іван. – Хлiбом i сiллю, як у далеку дорогу. Неси, стара, буханець на рушнику та пучкою солi зверху присип!

Меланя залилась сльозами.