Мир хатам, війна палацам

 – Але чому – iменi Богдана Хмельницького? Чи пан професор змiнив свою думку? Адже в своiх наукових студiях пан професор плямуе гетьмана зрадником за те, що приеднав Украiну до Росii? Поправнiше було б найменувати полк iменем гетьмана Мазепи, що е символом самостiйностi Украiни!

– Це було б зовсiм не полiтично, любий графе! Потрiбно обманити пiдозрiлiсть Тимчасового уряду! Я так i аргументував перед паном Гучковим: першому ж украiнському полковi ми дамо iм'я Богдана, щоб засвiдчити наше прагнення едностi з Росiею.

Шептицький терпляче ковтнув шпильку – вiн був дипломат i готував добре вiддячення. Вiн похилив голову:

– Нехай буде Богдана Хмельницького. Бог у помiч!

Потiм Шептицький пiдняв руку i сотворив хресне знамення:

– Слава Боговi, слава Украiнi, слава украiнському лицарству!

– Амiнь! – чемно похилив голову i Грушевський.

– Для дальшоi консультацii в усiх вiйськових справах, а також для контакту помiж нами щодо цього, наколи нас роз'еднають фронти, рекомендую увазi пана професора певну i тямущу людину: Мельник Андрiй, чотар легiону СС.

Андрiй Мельник, чотар легiону «Сiчових стрiльцiв», до вiйни був молодшим управителем маеткiв графа Шептицького на галицьких землях.

– Гаразд, – погодився Грушевський, – постараюсь визволити його з таборiв. Графу вiдомо, в якому саме табору перебувае нинi чотар Мельник?

– Вiн не перебувае в таборi, вiн не в полонi, вiн воюе в лавах сiчовикiв ще й сьогоднi.

Грушевський подивився на Шептицького непорозумiло.

– Вибачайте, графе, тодi менi незрозумiло, яким чином чотар Мельник може бути консультантом при менi, раз вiн перебувае по той бiк фронту, в лавах австрiйськоi армii?

– О! – недбало вiдказав Шептицький. – Коли це потрiбно, чотар Мельник завтра ж передасться в полон, i ви матимете змогу його з полону визволити. Не сушiть собi цим голови, пане професоре, то вже моя справа – комунiкацii через фронт.

Шептицький вiдхилився в крiслi i втомлено прикрив повiками очi.

Просто перед Шептицьким було вiкно. Крони каштанiв кучугурились перед ним, i були вони в цю чудову пору рясно вкритi стрiмкими бiлими свiчками цвiту.

– Яка лiпота! – проказав вiн мрiйливо.