Іван Богун. Том 1

Вiн почав оглядати присутнiх непривiтним поглядом.

З десяток запорожцiв сидiли на лавi пiд ганком або й просто на травi i, розмовляючи, палили люльки. Ще двое стояли бiля дверей на ганку. Коли хлопцi пiдходили до будинку, дверi до нього вiдчинилися, випускаючи двох гамiрливих козакiв. Тi двое, якi стояли пiд дверима, без зайвих слiв зняли шапки i зникли в сiнях. Несподiвано для себе у двiйцi, котра викотилась вiд осавула, Іван упiзнав старих знайомих – перед ним стояли Зоря i Макогiн.

Васюк з веселою посмiшкою помахав рукою.

– Агов, молодцi, де ж це ви пропадали? – гукнув до друзiв. Тi переглянулися.

– І не думали ми пропадати, – вiдповiв Нечай. – До Тимошiвського куреня от прибилисьмо…

– Он воно як! І Мiсюрка з вами?

– Еге ж. Тiльки не Мiсюрка вiн бiльше. Братчики Савою Обдертим нарекли.

Васюк реготнув.

– Влучно. А ви що ж, i собi на море вирiшили?

– Авжеж… – Іван раптом знiтився, – та чи не скажуть, що зарано?

– То нi, – поважно вiдповiв Макогiн. – Пан осавул не вiдмовлять. Найкраща то е школа для козака – турка бити.

Кiндрат повернувся до товариша.

– Йдемо, Васюк, до тимошiвцiв, знайдемо Обдертого, та й до шинку. Треба встигнути грошi пропити, а ну як з походу не повернемося?

– То й бiс iз ним! – стрiпонув довгим чубом Зоря.

– Бiс не бiс, а грошi пропити треба, вони менi крiзь кишеню тiло печуть, клятi.

– Розумно, – погодився Васюк, i обидва, не прощаючись з хлопцями, почимчикували в напрямку Тимошiвського куреня.

Через пiвгодини Іван та Данило стояли серед великоi свiтлицi, вiкна якоi виходили на повний козакiв сiчовий майдан, стiни було завiшено перськими килимами i зброею, а в кутку, пiд образами Трiйцi та Божоi матерi, горiла невеличка срiбна лампадка. Навпроти образiв стояв великий дубовий стiл, за столом, один навпроти одного, сидiли вiйськовий осавул Назар Соколець i вiйськовий писар, якого згiдно непевних спогадiв Богуна звали чи то Петром Крушiльницьким, чи то Федором Круковецьким.

– Здоровий будь, батьку! – приховуючи хвилювання, мовив Іван.

– Здоровi будьте i ви, пани-молодцi! – вiдповiв Соколець низьким чистим голосом. – Сiдайте на лаву.

– Та нi, батьку, дякуемо, – Іван пригадував, як його вчили розмовляти з сiчовою старшиною за запорiзьким звичаем. – Нiколи нам сидiти, бо дiло до тебе маемо.

Соколець знизав плечима.

– Ну тодi кажiть, яке ваше дiло?

– Хочемо на турка… У море!

Соколець кiлька хвилин, оцiнююче, обдивлявся обох.