Іван Богун. Том 1

Витягнув з-за пазухи i подав Федору сувiй цупкого паперу.

– Маеш листа пана старости. А якщо коротко, то бачили на твоему хуторi реблiзанта й бунтiвника, ворога Речi Посполитоi, заочно присудженого до четвертування в Галичинi, на Волинi i Подiллi. Бачили багато разiв, а востанне навiть минулого тижня.

Федiр пильно подивився в очi поляковi.

– Гм… не розумiю, за кого рiч? Я своiх людей нiби всiх знаю. Щоб бунтiвник… – вiн задумливо взяв зi столу фляжку i почав розливати мед, але одразу ж вилаявся: – Чорт забери! От бiсовi дiти! Не можуть налити з дiжi так, щоб не скаламутити!

Вiн пiдхопив фляжку i попрямував до сiней.

– Мироне! – крикнув у розчиненi дверi.

Той одразу ж вiднайшовся.

– Мироне, скажи, нехай доброго меду вцiдять, цей каламутний, – звелiв вiн так, щоб чув Рудницький, а потiм стиха добавив: – Омельковi передай, нехай носа на двiр не ткне, це по його душу.

– Та немае його, з Іваном десь поiхали…

– Добре… – Федiр хвилину зачекав. – Ну де вони там?!

– Несу, пане, – почув нарештi голос парубка, який бiг, несучи бутель з медом.

– Давай сюди.

Мовчки повернувся до свiтлицi i наповнив келихи. Рудницький недовiрливо зиркнув на козака, але за хвилину закотив очi вiд задоволення – мед був дiйсно набагато кращим.

– То пан не знае, за кого мова? – запитав вiн, пiдштовхуючи пусту чарку до бутля.

Федiр налив ще по чарцi i зламав гербову печатку, розвертаючи лист.

– Омелько Чорний? – мовив нарештi здивовано. – І що вiн накоiв?

– Багато чого. Найголовнiше – грабунок майонтку пана Станiслава Конецпольського, коронного гетьмана Речi Посполитоi! – щоб посилити враження вiд сказаного, поляк пiднiс угору вказiвний палець.

 – Загинули кiлька родичiв гетьмана, пограбовано i спалено майна на сорок тисяч злотих. Тож не дивно, що пан гетьман волiв би на власнi очi побачити цього хлопа, про що й прохав пана старосту.

Богун розвiв руками.

– Боюсь, пане ротмiстре, у цiй справi я нiчим не зможу допомогти, як би не хотiв задовольнити бажання гетьмана. Чорний дiйсно був тут.

Але знайшов свое господарство занедбаним, а його родичi повмирали. Тож вiн подався невiдомо куди. Я й не затримував. Цей козак виписаний з вiйськового реестру, отже, мене його доля не цiкавить.

Рудницький спохмурнiв i вiдставив келих.

– Але пан мае знати: то е реблiзант! Спiльно з татарами, ворогами Єзуса та Хреста освенцоного, вiн обагрив руки кров'ю християн. Якщо пан допоможе упiймати сего янцихреста, вiн зробить справу, вельми бажану Богом.