Яса. Том 2

– І Дорошенко?

– А чого це ти про нього запитуеш?

– Бо вiн тобi милiший од лiвобiчного гетьмана.

Сiрко враз одмiнився, задумався. Почував, як важко замлоiло в серцi, як осмута оповила душу.

– В Хмеля ми разом з Дорошенком ходили. Либонь, i не було пiсля Хмеля в нас такого мужа. Загнали його в город, i почав вiн його толочити. Багато хропосту наробив, багато лиха.

– Й робить далi.

– Правда.

– Але не ми загнали, сам залiз.

– Прецiнь вiдаеш, що брешеш, а от же прип’ясти язика не можеш. Цар його зрадив…

– Хитрун Дорошенко i слововiдступник.

– Нужда закон змiнюе, – похмуро кинув Сiрко. – І хто ж його таким зробив? Забувся? Адже був гетьманом обох берегiв Днiпра, вибраний по честi i в славi. Але ж не хотiв признати статтi, якi Іванцьо Брюховецький уклав… Дуже то були лихi статтi. Вимагав, щоб дотримувалися статей, Хмелем укладених. Через те став немилим. І тодi Андрусiвське перемир’я кинули на його голову, коли вiн з ляхами рубався, лишили його ляхам на поталу. А вiн же хотiв, щоб обидва береги були вкупi.

– Хотiти – то мало, – невизначено протягнув Заволока.

Зблимував, цiдив у кутку на лежанцi густе жовте свiтло олiйний лiхтар, вплелася в козацьку мову цвiркунова пiсня i замовкала на голоснiй балачцi.

– Авжеж, – погодився Сiрко. – Городив вiн тинок на перехрестi трьох дорiг, сподiвався одгородитися… Ляхiв потяв, татар потяв…

– А тепер сам татарам служить.

– Істинно так, – сумно погодився кошовий. – Самойлович i Ромодановський щороку до нього приступають, а вiн у своему Чигиринi – наче дужий звiр у клiтцi: i взяти не вiзьмеш, i з клiтки не випускають.

І в цю мить подумав, що треба покласти край людському розоровi через Дорошенка. Ще сам не вiдав, як це зробити, ще не було жодного замислу, тiльки десь там, глибоко в грудях, визрiло несхитне й важке переконання: все, що нинi робить правобiчний гетьман Петро Дорофiйович Дорошенко, – на пагубу вiтчизнi.

– В розмирi ми з ним. Ви це знаете, – тiльки й сказав.

– То не вiн наслав на Рiздво на вас туркiв i татар? – запитав Черняченко, i в його витрiшкуватих очах свiтилося лукавство.

– Гадка е така, але… Н-не вiн, – мовив Смолка.

– Наробили хрусту. – На великiй вологiй губi гетьманського посланця грали вiдсвiти вiд грубки, й через те здавалося, що вона смiеться. А може, Черняченко смiявся насправдi, тiльки глибоко ховав смiх.