Яса. Том 2

Збудiть курiнного!

А вже по тому страх засунув йому за пазуху холодну крижану п’ятiрню. Страх на мить скував тiло. Навiть у лисячiй норi не почував такоi безвиходi, мабуть, через те, що там потерпав тiльки за власне життя, а тут була цiла Сiч. Але не виказав страху жодним порухом.

Поруч у когось цокотiли зуби.

– Я не сплю, – сказав курiнний Степаненко, що сам гаразд нiчого не тямив, але, переймаючись спокоем Сироватки, наказав: – Будiть усiх. Тiльки тихо.

В цю мить хтось шпарко пiдвiвся за попонами, й вiд того свiчка погасла.

В куренi стало темно, як у могилi. Надихана сотнею легенiв, сповнена важкого духу пiтних тiл, темрява була густа, як дьоготь. Вона зiмкнулася над головами тих, хто вже пробудився, лiзла у вуха; хапала страхом за серце; люди борсалися в нiй, почуваючи себе похованими живцем.

– Викрешiть вогню! – сказав Сироватка.

У кутку, завiшаному попонами, заклацало кресало, за мить там хтось захукав i запалив свiчку. Каламутна хвиля вiдринула, з нею вiдступила й моторошнiсть.

– Треба подати знак iншим куреням, – обiзвався хтось важким, м’ятим зi сну басом.

– Як же ти подаси, коли басурмани геть запрудили вулицi, – одказав од вiкна iнший козак. – Куди дивилася сторожа?..

– Ми подамо знак стрiльбою, – вже опанував себе курiнний. – Стрiльцi, ставайте до вiкон. – Бiжiть кiлька чоловiк на кухарську половину. Самiйле, ти там отамануй.

Пильнуйте сiнешнiх дверей. Свiчки приготуйте, щоб було видно набивати рушницi.

В куренi стояла товчiя, козаки наштовхувались один на одного, хтось навiть бамкнув лобом об лампаду – чогось його понесло на стiл, – а потiм зняли попону в кутку, й рiденьке, як сирiвець, свiтло розпливлося по довгiй хатi. Од тiеi свiчки засвiтили ще одну, поставили поки що пiд пiл. У куренi панував шарварок. Однi були вдягненi, iншi – в сорочках i споднях. Кайдан пiдперезав споднi чересом з шаблею, в чоботях, тримаючи рушницю в руках, уже стояв при покутньому вiкнi, бiля нього гупав шомполом у дуло козак у короткiй полотнянiй сорочцi, двое iнших одтягали лаву.

Мелькали блiдi, розмитi плями облич, над головами помахували рушницi, стукотiли порохiвницi.

– На сирно, кладiть рушницi на сирно, – наказував Степаненко.

Тi, хто набиватиме, стали до столу. Всi знали, у кого несхибна рука, хто не випустить кулю в бiлий свiт.

Сироватка зi старою кремiнною рушницею в руках став до вiкна. До того, що бiля дверей, крайнього.