Яса. Том 1

Запорожцi кепкували з невдатного стрiльця, а Сiрко та Лаврiн несамохiть зглянулись мiж собою, й кошовий зрозумiв усе. Ховаючи у вуса посмiшку, примружив око й сказав пiдступно, одначе пiдступнiсть ту вловив тiльки Перехрест:

– А ти, Лаврiне, часом не продав нечистому душi? Бо нам небавом доведеться ставити ще один курiнь – для чортячого племенi.

Козаки засмiялися, а Лаврiн ображено стрiпнув темнорусим чубом з-пiд сивоi шапки, одвернувся. Такий вiн завжди: стрiпне чубом, зiб’е на потилицю шапку й мовчки одвернеться або пiде геть.

У тiй своiй маленькiй погордi вiн особливо гарний: високе чоло, брови врозлiт, великi очi, а в них чистота i якась добра таiна, яку хочеться осягнути.

Й одразу в Сiркових очах погасли вогники, й вiн навiть пошкодував на свiй жарт. Згадав, що мае прощатися з Лаврiном, – це ж перед походом козаки вийшли випробувати зброю, – одвернувся. Й трохи розгнiвався на себе: не назавжди iде Лаврiн, полiтае Диким Полем, пропахне полинами та димом, набере в груди звитяги – вернеться.

Вони разом пiшли обiч розгаслоi дороги до брами. Отаман кинув скрадливий погляд на Лаврiна, а той дивився вбiк, на далеке зарiччя, – сторожовi козаки розкладали там багаття. На правобережних горбах теж манячила сторожа. Козаки iхали повiльно, так повiльно, що, здавалося, залишалися на мiсцi. Отамановi в душi ворухнулася образа, що джура без осмути полишае його, навiть не погомонiли на дорогу. Це була образа старостi, самотностi серед людей. Теплi слова, котрi лежали на серцi, прихололи, й вiн нахмарив кошлатi брови.

Вiтер доносив од круч гiркий запах торiшнiх полинiв i вологоi землi. Весна йшла навально.

III

Небу, як i людинi, треба виплакатись. Три днi перiщив у плавнях дощ i лютував вiтер. Шипiла вода в протоках. Здавалося, то сичать велетенськi змii, гинуть i пускають бульбашки. Дуби i вiльхи над Чортомликом скрипiли й стогнали, кришилося сухе дерево i падало на плеса, й вода од кори стемнiла. Сухi поламанi очерети ворушилися, наче живi, вони хотiли втекти, але хвиля знову й знову валяла iх, старi, обсмиканi, наче дiдiвськi чуприни-оселедцi; мiтелки були мокрi й хилиталися жалюгiдно.

Десь за Микитиним Рогом прогримiв грiм, i запорожцi хрестилися: недобра ознака – грiм на нерозвинене дерево. Хвиля вляглася на четвертий день – дала можливiсть послам вирушити в дорогу. З неба сiялася руда мжичка. Одразу потеплiло. Верби та вiльхи понад Чортомликом стояли чорнi, мокрi, з них капотiла вода, великi краплi густо плюскотiли по плесу.