Яса. Том 1

Сироватка чув тупiт прудких татарських коней. Його змагало бажання подивитись, але вiн подолав його. Лежав i лежав, руки й ноги йому помлiли, спину сковувало крижаним холодом, але терпiв. Чмокала об човен простудна хвиля. Сироватцi здавалося – просто лизала його голий бiк. Перед очима манячила рясна гiлка верболозу в довгих жовтих сережках, десь у кущах тахкав селезень i йому радо вiдповiдала кряква. Коли в степу зринав тупiт, вони замовкали, стихав – починали перемовлятися знову. «Тут смерть ходить бiля горла, а вам кортять любощi, щоб ви повиздихали», – вилаявся спересердя, але полохати не наважився.

А небо стояло сине, високе, тiльки холодне, в ньому мовчки, без крику тяглася вервечка чапель. Чаплi згори бачили човника й козака в ньому. Сироватка з острахом подумав, що птахи можуть виказати його наглим криком, шугонути убiк, закирликати, – то для татар певна ознака, – але вони втомлено й повiльно махали в небеснiй блакитi крилами.

Сплили з Сироватчиного зору чаплi, низько, над самим озерцем, профуркотiв табунець чирят, що були наче зв’язанi мотузочком, погналася з крякотом за гавою степова чайка – ганяла од болiтця, – шугала вниз одна, сiпалася з нею й друга, – також зникли, а далi – холодна й тверда тиша.

А потiм прилетiли з лиману бiлi чайки, загаласували, закружляли – ловили на трав’яних вiдмiлинах дрiбне риб’я, якого там була гибiль, а наiвшись, пожирувавши, обсiлися на сiрiй косi й сидiли там довго – мовчазнi, як знаки долi. А може, подумав Сироватка, це й були бiлi душi тих козакiв, що погинули на галерах та в чорних турецьких темницях.

Одначе коли кiнськi копита загупотiли бiля могили (стукiт був одмiнний вiд того, що ранiше, – конi йшли легкою риссю й були кованi), Сироватка не пiдвiвся. Й навiть тодi, коли над Волошкою пролунало голосне «пугу, пугу!» та по сухих очеретах рiзонув веселий свист, не одгукнувся.

Копита чавкотiли вже понад самим болiтцем.

Сироватка чекав, коли загомонять запорожцi. Й вони загомонiли.

– Погинув Мокiй, – мовив один, а хто саме, Сироватка розпiзнати не мiг. – Мабуть, вхопили, коли тiкали назад.

– Достойний був козак, – обiзвався Гришко, осавул Тавинськоi залоги. – Правдивий, богобоязливий.