Яса. Том 1

Вилазив з кожуха, вилазив з кунтуша, лишаючи iх на загнiздок лисовi. Закоржавiла од смоли сорочка задерлася на голову, й вiн, коли вилiз, у першу мить не побачив свiту. А тодi проклiпався, стягнув з очей заволоку й притьма, ледве оглянувшись на татар, що саме оминали далеку балку, подерся нагору. Вiн гарячково стягував розкиданий по всiй могилi хмиз, згрiбав очерет, стоптував усе на купу.

Страх ще раз гострою шаблею брийонув козака: Сироватка шукав у кишенi штанiв кресало й не знаходив. Тодi схопився, помацав – кресало крiзь дiрку в кишенi посунулося аж у чобiт, роззувся i знайшов його.

Трут загорiвся не вiдразу: в оцiй шарпанинi, в оцiй крутнi у норi обтерся надгорiлий крайок вивареноi в селiтрi губки, й iскрi нi за що було зачепитися. Врештi губка задимiла, зачадiла. Сироватка пхнув ii у клоччя й замахав руками, як вiтряк крильми. Тiльки тепер знову подивився в далечiнь. Татари ледве бовванiли на обрii. Здавалося, то комашиться мурашня.

Аби вогнище розгорiлося швидше, козак здер з себе просмолену од нужi сорочку й пхнув ii поверх соломи, й вогонь справдi спалахнув i загоготiв, як божевiльний чорт.

Червоне купайло затрiщало, а смола зашипiла й метнула вгору довгий чорний рукав. Аби було ще бiльше диму, Сироватка назгрiбав прiлоi соломи, вологого бур’янища й теж кинув на купу.

А тодi взув на праву ногу чобiт i втiкав сам. Його землянка на березi Волошки, обплетена дерезою, пищальником, жостером, оточена чорнокленами й дубами, ii не добачиш i за два кроки, але вiн однак не залишився в нiй.

Тiльки схопив iз сплетеноi з лози примостки стару кожушину, якою вкривався на нiч, натягнув на посинiлi ребра й побiг до болота. Там у нього була схована мiж купиння липова довбаночка.

Стояла висока весняна вода, й острiвцi зараз були майже всi позатоплюванi. Сироватка привеслував до одного з них, заштовхався довбанкою у густi лози та сухi, покляклi й поламанi торiшнi очерети й лiг на дно. Вже не пiдводив голови: знав, що звершив усе, а виглядати – небезпечно, мiг котрийсь iз ординцiв вiдстати чи лишитися в дозорi.

І через те вже не бачив, що чинилося довкола.

Хисткий стовп його курява кинув татар у панiчне сум’яття, збив з пантелику, вони закружляли в степу, як сполохане гайвороння. В одну мить злетiлися докупи аги i калги, нуреддин-солтан викинув над головою руку iз зеленим значком, заверещали алай-чаушi, й орда розлетiлася, розсипалася на сотнi ручаiв, й потекли вони назад, у кримську сторону.

Кiлька ватаг пролетiло й повз Слiпу.