Яса. Том 1

Лiворуч щось зашелестiло, султан подивився туди й побачив три тiнi вiд трьох кипарисiв, що росли в кiнцi дворика. Йому здалося, тiнi повзуть до його нiг. Шелестiв у вiттi чинари вiтер, султановi чомусь стало моторошно. Поволi пiшов сходами на галерею. «Цього лiта гяури-козаки мусять бути знищенi, – одiтнув мислiю, немов шаблею, всi iншi думки. – Завтра накажу розбити на майданi намет i поставити бiля нього бунчук великого походу». Цим походом сподiвався пiднести прапор пророка над усiма землями, утвердити в пам’ятi правовiрних свое iм’я й упевнитися в собi як мужевi i воiновi.

Вiн боявся цього походу й жадав його.

II

Король польський Михайло Корибут-Вишневецький, син вiдступника од православ’я Іеремii Вишневецького, помирав. Вiн не знав, що помирае. Що повний мiсяць, який нахромився на гострий готичний шпиль за Чорною Кам’яницею, бачить востанне й чашка кави, яку щойно випив, – остання. В неi було всипано отруту. Зараз вiн думав, що його лихоманить од застуди.

Король iхав у Хотин до вiйська, зупинився у Львовi, а що заснути не мiг, наказав серед ночi принести каву з ромом.

Його життеве коло завершилося на тридцять третьому роцi. Шляхта бiльше не вiрила в його освiчене глупство. В усi тi реляцii, комiсii, договори, якими сподiвався повернути собi Украiну. А з нею власнi п’ятдесят шiсть мiст, тридцять дев’ять тисяч шiстсот десять посполитих у них. Шляхта нiколи не змириться зi втратою земель на лiвому березi Днiпра. І вiн розумiе це: його власне серце не хоче з тим миритися. То його землi, його посполитi.

А глибинами думки осягае, що та непримиреннiсть, та запеклiсть може стати для Польщi фатальною. Тi землi неначе сакви на плечах людини, яка повисла над прiрвою. Брийонути ножем – та й вилiзти нагору! А тiльки ж у саквах половина всього статку. Робив спроби донести цю думку до буйних i гордих голiв. Гордi голови одверталися од нього. Шляхта знову покладала надii на шаблю, на мiцну руку i полководницький хист гетьмана Собеського.

Михайлу вiдомо те. Але iхнi сподiвання викликають у нього гiркий посмiх. Як вони можуть повернути землi на правому березi Днiпра, не кажучи вже про лiвий, коли самi платять данину турецькому султановi! Їм нi за що найняти ландскнехтiв, нiчим платити власному вiйську.

«А чи не краще: раз вiддати ту данину козакам, щоб позбутися ii назавше, – шпортае раптом думка втомлений мозок короля. Вона приходить зненацька, i вiн аж пiдводиться з фотеля.