Яса. Том 1

Широко розтуленим ротом султан ковтав п’янке нiчне повiтря iз присмаком гiркуватого запаху лавра. Хвилями струменiло сяйво мiсяця, спливало по листi червоного юдиного дерева, по бiлих колонах, по одежi султана. Тиша стояла така, що ii можна було нацiдити в келих. Тиша – над усiм сералем султана. За високою стiною, яка вiдокремлюе сад чоловiчоi половини сералю вiд гаремних садiв, кiлька сотень красунь – жiнок i наложниць – гойдають у снi своiми нiжними подихами небеснi сфери. Всi вони марять його палким зором, вiд того султановi солодко й трохи млосно.

Бiль у султановiй головi поволi вщухав. А десь пiд горлом зроджувався смiх. Уявив, як небавом звихряться всi – вiд балакунiв-недимiв до великого вiзира, як помиратимуть зi страху начальники охорони – бостанджiбашi та капуджiбашi… Нiхто з них не осмiлиться пiдiйти до його дверей, а вiн умисне не вiдчинить iх. Смiх, що булькав султановi в горлi, був iдкий, як отрута. Падишах i вранцi не скаже iм нiчого, нехай мудрують, як повiдомити своему повелителевi про загибель його охоронця на вартi, хоч усi впiзнають, чий це удар, i це кине iх у ще бiльший страх. Так мае бути. Свiтом мае правити страх. Султан знав це з власного досвiду. Коли сурмонив тонкi дугастi брови, завмирало все. Вiд нього завжди повiвало небезпекою, страх розходився колами, й кожне наступне коло було ширше за попередне, охоплювало все бiльше й бiльше людей i нарештi заплескувало всю державу. Магомет тiльки стежив, щоб цi кола не вщухали. Сьогоднiшнiй несхибний удар – ще одне збурення, яке не так швидко вляжеться. Ще раз уявив переляканi обличчя охоронцiв i скривив у посмiшцi губи. Ця посмiшка була злостива подвiйно. Йому самому давно вiдкрилося, що вiн боягуз, то тiльки поети у своiх вiршах надiлили його лев’ячим серцем. Як i кожен тиран, був пiдозрiливий до божевiлля, боявся всiх i не довiряв нiкому. Вряди-годи виiжджав за межi палацу, а коли й виiжджав, то тiльки в залiзному кiльцi охорони. Стинаючи охоронця, падишах, окрiм усього, намагався впевнити себе, що вiн хоробрий. І все ж так i не мiг перерубати чорноi ниточки, яка бринiла в глибинi серця i вперто свiдчила, що це нiчого не варто, що вiн не зможе повторити жодного вчинку Іскандера, до якого прирiвнював себе подумки i про що невiдь-звiдки довiдалися поети й часто ставили його поряд з ним. Іскандер сто разiв був поранений, i кожна з його ран, навiть перша, могла стати й останньою! Але як зважитись на першу?! Отож единою втiхою султановi лишався страх, страх його пiдданцiв.