Останній гетьман. Погоня

І враз нiби щось вдарило по ньому, кiнь спiткнувся (потiм Кирило довiдався, що бiля дороги була канава), полетiв шкереберть, а вершник через його голову – на дорогу. За кiлька митей карета пiд’iхала до нього, машталiр хотiв об’iхати розпластане тiло, але граф наказав зупинити карету й зiстрибнув на дорогу. Перед ним лежав зовсiм юний хлопець, ще майже дитина, бiлозубий, з ластовинням довкола носа, шкiра на його лiвiй щоцi i на лiвiй руцi по плече була знесена, там кривавилося. Кирило нахилився. Хлопець клiпнув одним оком – друге заплило, – тихо мовив:

– Пане гетьмане, там попереду у яру мiсток знесло водою пiсля дощiв.

Кирило не знав, що йому сказати, звiдки хлопець довiдався, що iде гетьман.

– Занесiть його в карету, – мовив.

Осавул накручував на держак нагайку.

– Вiн закривавить все.

– Покладiть на мого плаща.

Конi бiгли пiдтюпцем. Хлопець стискував зуби, аби не плакати й не стогнати.

– Хто ти? – запитав гетьман.

– Пастух, череду пасу.

«Зовсiм як я», – розчулено подумав Кирило i вголос:

– А де ти живеш?

– При церковному шпиталi.

Шпиталь був у старiй кособокiй хатi при церквi. Там в основному жили старцi, кiлька калiк. Метушився дячок, вийшов з хати пiп.

– Його треба лiкувати, – сказав Кирило.

– Зараз ми пошлемо по бабу Мартоху, – мовив дячок.

– Це по шептуху?

– Нi, вона гарна знахарка. Лiкуе зiллям. Вона враз накладе потрiбне зiлля, припарки.

Хлопця занесли до шпиталю. Прийшов сотник, рокiв сорока чоловiк, чорновусий, гожий з себе, не запобiгав, не кланявся вельми.

Гетьман сказав, що це село (перше з ключа його сiл, яке трапилося на шляху) надiлено йому на ранг, тобто воно його.

– Мабуть, так, – погодився сотник, – але це село козацьке, тут майже всi козаки, тiльки з десяток посполитих, пiдлеглих вашоi свiтлостi. Так що прибуткiв вам з нього буде небагато.

В цей час за спиною в Кирила почувся лемент. Вiн оглянувся. До нього поривалася стара жiнка, розпатлана, розкуйовджена, двое козакiв ii не пускали.

– Пустiть! – звелiв гетьман.

Жiнка пiдбiгла i впала Кириловi в ноги, колiнкувала до його чобiт.

– Ой, паночку, вельможний паночку, порятуйте, явiть вашу високу милiсть.

– В чому тебе рятувати?

– Не мене, а сина Карпа. Закували його, на спитки беруть. Ой, пропав вiн, пропав нiзащо.

– За що закували?

– Москаль хотiв коня забрати…

– Як забрати?

– А так, як у всiх вони беруть. А Карпо кинувся, схопив за вуздечку, схарапудив коня.