Останній гетьман. Погоня

Сидить собi на ганку, складае з брусочкiв-кубикiв дiм – дiм розвалюеться, iнша дитина б плакала, розкидала ногами кубики, а вона мовчки пригребе iх до себе й складае знову. Й так кiлька разiв, поки не доб’еться свого.

З флiгеля вийшла нянька Марфа, розвiшувала на мотузку дитячi сорочечки.

– Аделько, злiзь з ворiт, упадеш! – гукнула.

– Вона приiде.

– Звiдки ти взяла? Не приiде вона.

– Приiде, приiде, я знаю.

Марфа, розхитуючись у ходi, як качка, рушила до флiгеля, i в цей час дiвчинка заплескала в долоньки:

– Їде, iде!

– Що ти вигадуеш?

Та вже почувся гуркiт колiс.

Двiрник Савелiй – в чинi гвардiйського сержанта, що дорiвнювало армiйському капiтановi, – кинув сокиру, якою рубав дрова, й побiг до ворiт, зняв дiвчинку, розчинив iх. З карети легко вистрибнула Єлизавета, пiдхопила дiвчинку на руки. Та не плакала, не кричала, а мовчки притислася до ii щоки.

– Я знала, що ти приiдеш.

– Звiдки?

– От знала. – І по хвилi: – А в нас папуга помер.

Єлизавета зiтхнула.

– Всi смертнi. Всi помремо.

– І ти?

– І я.

– А я?

Єлизавета задумалася. Перед лицем Бога не можна було казати неправду. Зiтхнула.

– І ти… Тiльки дуже нескоро.

– Я – нi. Я сховаюся.

– Куди ж ти сховаешся?

– У мене е схованка. Пiд кущем смородини. Ходiмо, я тобi покажу.

– Ходiмо.

…Того вечора французький посланник д’Алльйон писав у Париж своему приятелю Амло, який працював у мiнiстерствi закордонних справ: «Менi вдалося довiдатись, що цариця виховуе з великими пiклуванням i любов’ю дiвчинку.

Нарештi весна доплуганилася й до Петербурга. Посинiв, а потiм i розтанув лiд на Невi, на канавах i канавках, несмiливо проклюнулися на деревах листочки, зазеленiв луг бiля Адмiралтейства, й на ньому розпочалися кулачнi боi. Розквашенi носи, розбитi губи та вибитi зуби – це й було найпевнiшою ознакою приходу весни в пiвнiчну столицю. Над Петербургом гули тягучi солонi вiтри, вони несли з собою запахи весни, ситого заморського життя, вiчного московiтського убозтва, нових двiрцевих розваг i любощiв.

З першими стрижами прилетiв з Парижа й Кирило. Олексiй довго вдивлявся в нього, впiзнавав i не впiзнавав: ферт, хват, дендi в жабо i капелюсi з павиним пiр’ям, олансовими манжетами, шаркав ногами i мiв тим пiр’ям пiдлогу так умiло, що сторопiли найхвацькiшi придворнi модники, якi вже давно понабиралися французьких манер i звичок.