Останній гетьман. Погоня

У той час, в 1741 роцi, на Олексiя впали двi важкi звiстки з дому: перша – помер батько, друга – помер старший брат Данило. Звiстки були трохи стертi вiдстанню, далекою дорогою, часом, але чуйна Олексiева душа довго тужила. Єлизавета намагалася розраяти його, якось розважити, возила з собою на полювання, в далекi й близькi маетки. Душа потроху бралася шкарубкою шкаралупою. Жаркi обiйми топили лiд. Нiжнiсть ii була щира, вона ii не приховувала. Вийшли з театру, тягучий вiтер повiяв з Неви, хутрянка на Олексiевих грудях була розхристана, Єлизавета при всiх пiдiйшла й загорнула вилогу, а потiм легенько торкнулася губами щоки.

– То я зняла снiжинку. Така нiжна снiжинка.

Оцi знаки уваги, нiжностi дужче вiд будь-яких слiв упевнили двiр у глибинi кохання iмператрицi.

Згiдно з давньою регулою, Єлизавета коронувалася в Москвi. Їхали на лiнiйцi неймовiрних розмiрiв, там були стiл зi стiльцями, спальнi покоi, канцелярiя, туалет, уздовж усiеi дороги вiд Пiтера до Москви двома рядами стояли увiткнутi ялинки, у мiстах i селах виганяли людей, i вони лежали ниць бiля дороги.

З монастирiв виносили iкони. А кругом – голi хатки без садiв, виють голоднi пси на пустирях, мигае блiденьке свiтло лучини у вiкнах. Расея! Олексiй iхав у каретi з Єлизаветою, грали в карти. Щойно пiд’iхали до Москви, до карети пiд’iхав верхи Бестужев, ступив на пiднiжку карети, просунув голову в напiввiдчиненi дверцята:

– Ваша величносте, жити в Кремлi не можна.

– Чому? – пiдсунула до себе гральну карту Єлизавета.

– Загиджено.

 – І, нахилившись до Олексiя, зовсiм тихо: – Головешки. І засрано. Я поткнувся на ганок, а там…

– Ну, тодi в Преображенський. – Їi обличчя засвiтилося. Там минала ii юнiсть, усе дихало милими споминами.

Сухе обличчя Бестужева було незворушне, хоч мав повiдомити найнеприемнiшу новину.

– Вчора вночi палац згорiв.

Єлизавета пожбурила карти. Олексiй пiдiбрав iх.

– Не сумуйте, ваша величносте. Нiчого на свiтi немае вiчного. У нас, у селi, також колись згорiла хата.

– Розраяв… Тодi на Яузу.

Там гримiли бали, бенкети, пiд вiкнами горiли дiжки зi смолою, трiщали феерверки. Олексiй i Єлизавета сидiли, мiцно обiйнявшись, дивились в пiдпалену нiч i усмiхалися одне до одного. На ii гарних, хтивих губах грали вiдсвiти.

– Колись козаки стояли пiд стiнами Москви, – сказав Олексiй. – З гетьманом Сагайдачним.

– Ну й що? Звiдки ти знаеш?

– Нiчого. Постояли й пiшли. А знаю… Я ж також козак. Мiй батько – козак, з правого Днiпрового берега.