Останній гетьман. Погоня

Не так давно Великий Петро власноручно вiдрубав у Москвi на Червонiй площi голови понад вiсiмдесятьом стрiльцям. Оце цар! Оце правитель! І чого вони прийшли мерзнути на морозi? А Олексiевi було жарко. Жаска грудка розсипалася в грудях i покотилася до горла. Незважаючи нi на що, втиснувся помiж двох купцiв i, працюючи лiктями, пробирався назад. Уже потилицею почув смертний присуд Мiнiху й таке саме милосердя – заслання до Сибiру.

«Лiза, Лiзочка, – шепотiв поспiшаючи. – Яка ти добра, мила».

Захеканий, спiтнiлий прибiг у палац.

Єлизавета пiзно встала i, як i першого разу, коли його покликали до неi, була в будуарi. Вiн кинув кожуха на штофний диван, вiдштовхнувши двох камердинерiв – дужий-бо, – вбiг до будуару. Впав на колiна бiля царицi, припав головою до ii колiн.

– Лiзонько, – забувши, що не сам, що слухають камеристки, з хвилюванням проказав: – Лiзонько, яка ти добра, яка милосердна, ангел мiй. Я був на Васильевському, бачив, як за твоiм велiнням помилували Остермана й Мiнiха.

– То – злочинцi, вороги iмперii.

– Тим бiльше, що ти милуеш ворогiв. На небi ангели моляться за тебе.

– Ти куди шпилиш?! – до камеристки. І вже до Олексiя: – А як мався Остерман?

Олексiй не одразу зрозумiв, про що в нього запитувала iмператриця. А тодi здогадався й здивувався сам.

– Був спокiйний. Тiльки очi тримав до неба.

– То я наказала, щоб перед карою його тихенько попередили, що смертi не буде. Щоб не вхопив удар.

– Твое милосердя не мае меж. – І цiлував руки, колiна.

– Встань, Олексiю.

Вона пiдвелася й пiшла до бiльярдноi. Олексiй рушив за нею.

Остерман, Мiнiх i ще кiлька нiмцiв подалися до Сибiру. За ними поiдуть iхнi жiнки, i там, в далекому Тобольську, i ще далi, де тiльки лiс, болота, три мiсяцi сонця на рiк, вони лататимуть сiтки, копатимуть городи, а iхнi чоловiки ловитимуть рибу та коситимуть сiно.

А кари колишнiх царедворцiв, мiнiстрiв i всiх iнших наближених до трону тривали; перед тим, як iх засилали, сiкли батогами, особливо позiрних змовникiв проти трону, надто все окошилося на Наталii Лопухiнiй, яка конкурувала красою з Єлизаветою; кат вирвав iй язика i, тримаючи в руцi, пiднiс високо вгору:

– Кому язик незрiвнянноi Лопухiноi, чудесний шматок, я його дешево продаю, за руб язик чудесноi Лопухiноi.

Вона була вагiтна, знепритомнiла, ii приводили до тями батогами. Проте того Олексiй вже не бачив, те було значно пiзнiше.