Гетьманський скарб

Я також прагнув у життi незалежностi, одначе в мене виходило якось так, що мною завжди хтось опiкувався. Просто, я, мабуть, не вельми самостiйний.

Але що таке самостiйнiсть? Це певнiсть, що посiв свое, а не чуже мiсце, й саме таке, яке вiдповiдае тобi, твоему призначенню, що вмiеш розпорядитися собою i тим мiсцем? Знову ж таки, нам легше, коли ми перекладаемо власнi клопоти на когось iншого, хто може виправити всi нашi похибки, хто може вiд свого й нашого iменi кермувати, велiти, владарювати, ми ж того не вмiемо, боiмося.

Коли ми думаемо про себе, примiряемо все до совiстi, вона бiжить по хiдниках нашоi душi, ми поспiшаемо за нею й бачимо самi негаразди, ми ладнi зупинити ii, ми боiмося посуватися далi, аби не побачити чогось гiршого. З такими думками, таким строем душi багато не здобудеш.

Павло Леонтiйович був з тих людей, котрi не йдуть за порадою до iнших, за порадою йшли до нього. За порадою, за захистом або й просто посидiти в його товариствi, вiдчутися спокiйнiше, мiцнiше.

Але що стояло за тим полковниковим спокоем, за тiею владнiстю, я ще не знав.

Полуботок повернувся спиною до вiкна, сiв за стiл. Його руки важко темнiли на бiлiм убрусi.

– Вiзьми, Іване, скаргу. А ви, – до селян, – приiздiть на п'ятницю до Чернiгова. – Коли селяни вклонилися й пiшли, мовив менi: – Не маю права розглядати скаргу сам. То бiльше – село колись було моiм.

Я здивувався, що вiн пояснюе менi. Таке було вперше. Менi ледь-ледь затеплiло в грудях.

Хоч думав я зовсiм про iнше: коли ми вже поiдемо додому. А що, як не застану Уляну?

А вiн узяв пожиткову книгу, послинив пальця, погортав.

– Добре пишеш. Випис у тебе хороший, i думка жива. Охрiм старий i ледачий, вестимеш книгу пожиткiв на виiздах. Тiльки пильнуй. Пожитки люблять порядок. Втямив?

Вiн подивився на мене примруженими очима, потер долонею гладенько виголене пiдборiддя.

– А може, й не тямиш. А доведеться… Все доведеться робити. Життя, Іване, це не Плутарх з Тацiтом.

Важко тобi буде… Ох i важко.

Я вiдчув, що вiн жалiе мене й зовсiм не гнiваеться на мене. А я ж недавно йому в збитки обстоював Терешка, а тепер домишлян, але ж нi тодi, нi тепер не був на його боцi, принаймнi першого разу, й давкий клубок став менi в горлi, i я затулився прибутковою книгою, удав, що читаю ii, рахую прибутки пана полковника.

Скаргу домишлян у Чернiговi розбирали в п'ятницю в мiському магiстратi.