Дороги, які нас вибирають

Ця, з Обичева, вчителька виставила свiдкiв, дiвчаток iз сьомого класу, пообiцявши iм вiдмiннi табелi (атестати) та вступ до технiкумiв без екзаменiв, але потiм дiвчата, побитi деркачами батьками, вiдмовилися вiд своiх свiдчень. Та, певне, й моi батьки, коли б над ними не нависала та загроза, не сказали б нiчого, як i всi iншi.

Отож нi про яку не те що далеку, а й найближчу iсторiю, свiдками якоi були сiльськi дядьки та дiди, розповiсти не могли. Село мало багату iсторiю, яка нинi майже втрачена, тiльки вряди-годи з архiвних щiлин вигулькне якийсь сотник чи значковий товариш, i зовсiм похованi в найближчих нашаруваннях звитяжнi й розбiйнi, правi й неправi моi односельцi: есери (село спочатку було дуже проесерiвським, хтось iз моiх землякiв ходив у найвищих есерiвських чинах в Петроградi), бiльшовики, меншовики, бiйцi всiляких армiй, загонiв та ватаг.

Так, тiльки недавно довiдався, що в моему селi iснувала велика «Просвiта» (у селi дiяло чотири школи: середня, двi напiвсереднi та початкова), заснована ще до першоi революцii (1905 року).

У двадцятi роки всiх освiтян – бiльше як шiстдесят осiб – було розстрiляно. За що? За те, що вчили дiтей украiнськоi грамоти, купляли iм пiдручники. Очолював «Просвiту» Гаврилей – таких прiзвищ у селi було багато.

Я працював у колгоспi iз сумирними дiдами, лагiдними та добрими, але мати по секрету оповiдала, що той дiд (чи дядько) був у червоних партизанах, але потiм його кiлька мiсяцiв тримали у в’язницi й вiн про свое партизанство не згадуе, а отой пiдсмажував на пательнях крамарiв, аби вiддали золотце.

Спрацьованi, сумирнi дiдки нiколи про те не розповiдали, i все iхне гаряче, бурхливе минуле лягло з ними в сосновi труни, витесанi з гiнких банькiвських (урочище) сосен, котрi односили, «за Радченка», на цвинтар.

Я дивився на тих людей, вiрив i не йняв вiри матерi. Невже оцей сивий аж бiлий, полохливий дiд Павло гасав на баскому конi по зелених житнiх врунах i косив шаблею ворогiв (яких?!)?

Вже пiзнiше зрозумiв, що в iхнiх жилах таки пружно текла вiльна кров – воля, а то й сваволя, – вони й самi не знали, що вона садовить iх на конi та вкладае в руки шаблi; згорбленi столiттями крiпацькоi працi, не пам’ятали, хто вони такi, приспане знання дрiмало на днi сердець, а ота давня, вiковiчна, козацька воля, розжохана жаром бою, швидким бiгом коней, козацьким степом, покликом сотника чи отамана, враз пробудилася.