Дороги, які нас вибирають

Порала тi нивки й потiм, бо батько, повернувшись додому, працював дрiбним службовцем по всiляких установах, грошей приносив додому мало. Принесла з собою у нову родину триб життя своiх батькiв, посадила на обiйстi сад, пiдiбравши хорошi сорти яблук та груш, завела в селi помiдори (до цього iх нiхто там не знав), посадила пiд плуг картоплю. То було диво, свекруха проклинала: «пропала картопля», й проклинала сусiдка, баба Настя, яку мати пiдбила також посадити картоплю пiд плуг. І банiтували, й лаяли на чiм свiт стоiть матiр.

А картопля вродила, по корзинi з двох кубехiв. Настя прийшла до матерi пiсля говiння, перепросила три рази: «Прости». «Бог простить», i йшла до ворiт кланяючись.

…Брали сiно трьома возами, ще з двома сусiдами, а воно роз’iхалося. У першому возi сусiди кинулися один на одного з вилами, мати розвела iх, а тодi стала на возi сама й уклала сiно. І тi два вози уклала. Пiдiйшов ще один сусiд, дiдок, зняв картузика: «Спаси Бiг, як ти гарно кладеш». Усе мати робила гарно, будь-яка робота горiла в ii руках.

(Вже й пiзнiше, коли я приiздив до неi зi своiми дiтьми: якi свiжовипеченi паски величалися на столi та на лавах, накритi рушниками, якi пироги в макiтрах: з квасолею, з маком, з сиром. Моi мiськi дiти iли й не могли наiстися.)

Одначе важка щоденна праця, життя з не вельми зичливою свекрухою, дiти… – мати зчорнiла й була худа, як скiпка. Усе життя – людська пам’ять на лихе мiцна – не могла пробачити батьковi чоловiчоi провини, вчиненоi ним, коли вона побивалася бiля хвороi дитини, дiвчинки.

Дiвчинка таки померла.

Вiхи материного життя – СОЗ, колгосп, працювала у бригадi, далi – полеводом у колгоспi, поки не стала головою. Вiд голодноi загибелi в тридцять третьому нас рятували подарованi батьками матерi на весiлля iкони в срiбному окладi, мiй батько викинув iх з хати, а мати пiдiбрала й сховала. У тридцять третьому однесла в Торгсин й отримала кiлька пудiв борошна, круп, трохи жирiв i цукру. Працювала на кiлькох роботах i ми таки вижили. Роботяща, як бджола i гостра, як бритва.

Ми тодi вже жили в Нiжинi – втекли туди вiд голоду, що насувався. Жили при родильному будинку. Мати там працювала водночас санiтаркою, двiрником, завгоспом. Ми з братом майже нiколи ii не бачили. Увечерi прибiгала з каструлькою супу – ii заробiток. Той суп теж рятував вiд голодноi смертi. Сам я пам’ятаю голод погано, просто дуже хотiлося iсти, я тинявся бiля лiкарняноi кухнi, й бувало, звiдти вискочить кухарка й дасть менi млинця.