Дороги, які нас вибирають

Худющi конi не можуть витягнути нагору навантаженого воза, вiн лупить iх пужалом, а тодi шаленiе i кусае. І дуже гнiвався, коли кiнь випорожнювався, «викидав iз себе корм»: «тiльки й знаеш, що сереш».

Але сам любив попити в садку чаю. З маленькою грудочкою цукру випивав цiлий самовар. Бувало, пiдходить до нього дружина: «Омеляновичу, дай грудочку цукру, i я поп’ю». «Ич, чортова баба, чого захотiла». А коли вона померла – цвинтар поруч, за тином, вiн пiдходив до нього з чашкою окропу та цукром: «Варко, встань, я тобi цукру дам».

Тодi мiй дiд кричав з другоi сторони: «Не вставай, Варко, бреше, все одно не дасть».

Дiд Бутко був розумний. Коли в нього пiдросли сини, вiн спродав усе, що мiг, купив парову – розiгрiвалася соломою – молотарку та жатку i пустив синiв по економiях жати та молотити хлiб. Господарство вiв культурне, на iжi не економили, але працювали вiд зорi до зорi. То все неправда, буцiмто колись люди жили на селi багато, в достатку. Старi люди рiшуче спростовують те. Навiть дiти iз заможнiших родин мусили найматися до панських економiй на буряки, на жнива.

…Ще не зiйшло сонце, а вони, разом з батьками, сидять зарюманi пiд рундуками на майданi, дожидаються прикажчика. Той приходить, каже свою цiну – здебiльшого мiзерну. Тюпае прикажчик iншоi економii, обiцяе до платнi в обiд кашу з салом i гармошку… Працювати потрiбно вiд сходу i до заходу сонця. Найбiльша економiя в селi була княгинi Голiциноi. Сама княгиня за материноi пам’ятi приiжджала в село тiльки один раз, ii зустрiчало все село, пiп цiлував iй руку.

Сини ж у село наiжджали, гасали верхи та в бричках по селу, iх боялися, як вогню – чавили курей, собак, а одного разу потоптали й дiтей. Зачувши, що приiхали паничi, матерi малих дiтей на вулицю не випускали.

Усе життя в родинi, як i в усiх iнших сiльських родинах, регламентоване звичаями, практикою: коли i як сiяти, як справляти весiлля, як виховувати дiтей, навiть як класти на воза плуга i борону i паляницi на стiл, не кажучи вже про найпростiше: не свисти в хатi, не сiдай у шапцi за стiл, не плюй у вогонь… Либонь, то едино справедливi закони, справедливий уклад життя – одiбране практикою – звичаi, а оте все, що пишуть збiговиська «вибраних» людей – юринда, нiякi парламенти не потрiбнi, потрiбнi звичаевi закони.

У них теж е чимало закостенiлого, хибного, але саме життя все те й вiдсiвае. Особистий досвiд – найбiльше багатство, його не замiниш нiякими «Капiталами» i «Всесвiтнiми iсторiями».