Олександр Довженко

Жарт любив, точене, влучне слово. Такт розумiв i шанобливiсть. <…>

З нього можна було писати лицарiв, богiв, апостолiв, великих учених чи сiячiв – вiн годивсь на все. Багато наробив вiн хлiба, багатьох нагодував, урятував вiд води, багато землi переорав…» Але е в тiй же кiноповiстi й iншi слова, сповненi душевного болю й страждання: «Ось вiн стоiть передо мною далеко на киiвських горах. Прекрасне лице його посинiло вiд нiмецьких побоiв. Руки й ноги спухли, i туга залила йому очi слiзьми, i голос уже однiмае востанне, навiки».

У «Щоденнику» (вiд 3.08.1945 р.) Олександр Петрович розпачливо записав: «І де я вмру, однаково менi. Якщо сьогоднi я не можу знайти в Киевi могили замученого мого батька, – однаково менi». Могили Петра Семеновича немае, на Куренiвському кладовищi е лише пагорб землi – умовна могила Петра Довженка. Розповiдають, що пiд час евакуацii сiмей дiячiв мистецтва про старих Довженкiв забули. Олександр Петрович у цей час разом iз кiностудiею перебував у Ашхабадi. У киiвську квартиру Довженка ввiйшли нiмцi, а коли почали хазяйнувати, Петро Семенович обурився, накинувся на окупантiв з кулаками. Довженкових батькiв вигнали з квартири, але вони опинилися в якомусь санаторii, де був органiзований своерiдний притулок. Дах над головою був, але iжу доводилося шукати самим. Люди бачили на киiвських вулицях красивого старого чоловiка з простягненою рукою («Коли, покинутий всiма на свiтi вiсiмдесятилiтнiй старик, стояв вiн на майданах безпритульний у фашистськiй неволi, i люди вже за старця його приймали, подаючи йому копiйки, вiн i тодi був прекрасний»). Одного зимового дня до дружини вiн не повернувся. Одарка Єрмолаiвна знайшла його померлим на руiнах мiста й дуже довго i важко тягла на санках до Куренiвського кладовища. А пiсля вiйни могилу знайти не змогла. Отодi й насипали пагорб в умовному мiсцi – на згадку про Петра Семеновича Довженка. Вiд матерi Олександр Петрович знав про все, що сталося в Киевi, i це було його болем i трагедiею: «Шiсть днiв лежав вiн непохованим, поки мати не зробила йому гроб, продавши рештки своеi одежi, i не одвезла його, стара, самотня, кинута всiма, на кладовище. Мати каже, що вiн у гробу був як живий i красивий. У нього i в гробi було чорне хвилясте волосся i бiла, мов снiг, борода. Його вигнали з моеi i сестриноi квартири нiмцi i навiть сильно побили, так сильно, що вiн довгий час ходив увесь синiй од побоiв. Його було пограбовано, обкрадено i вигнано на вулицю.