У війни не жіноче обличчя

Хто руку на тачцi везе, хто на пiдводi голову… Людина довго цiла в землi не лежить, вони всi там перемiшалися одне з одним. З глиною, з пiском.

Сестру не знайшла, здалося менi, що один шматочок сукнi – це ii, щось знайоме… Дiд теж сказав – заберемо, буде що ховати. Той шматочок сукнi ми в домовинку i поклали…

На батька отримали папiрець «пропав безвiсти». Дехто щось отримував за тих, якi загинули, а нас iз мамою в сiльрадi налякали: «Вам нiякоi допомоги не дозволено. А може, вiн живе, лиха не знаючи, з нiмецькою фрау.

Ворог народу».

Я почала шукати батька за Хрущова. Через сорок рокiв. Вiдповiли менi за Горбачова: «У списках не значиться…» Але вiдгукнувся його однополчанин, i я дiзналася, що загинув батько як герой. Пiд Могильовом кинувся з гранатою пiд танк…

Шкода, що моя мама не дочекалася цiеi звiстки. Вона померла з тавром дружини ворога народу. Зрадника. І таких, як вона, було багато. Не дожили до правди. Я сходила до мами на могилку з листом. Прочитала…»

«Багато хто з нас вiрив…

Ми вважали, що пiсля вiйни все змiниться… Сталiн повiрить своему народовi.

Але ще вiйна не скiнчилася, а ешелони вже пiшли до Магадана. Ешелони з переможцями… Заарештували тих, хто був у полонi, вижив у нiмецьких таборах, кого вiдвезли нiмцi на роботу – усiх, хто бачив Європу. Мiг би розповiсти, як там живе народ. Без комунiстiв. Якi там будинки i якi дороги. Про те, що нiде немае колгоспiв…

Пiсля Перемоги всi замовкли. Мовчали i боялися, як перед вiйною…»

«Я – вчитель iсторii… За моеi пам’ятi пiдручник iсторii переписували тричi.

Я вчила дiтей за трьома рiзними пiдручниками…

Запитайте нас, поки ми живi. Не переписуйте потiм без нас. Запитайте…

Знаете, як важко вбити людину? Я працювала в пiдпiллi. За пiвроку отримала завдання – влаштуватися офiцiанткою до офiцерськоi iдальнi… Молода, гарна… Мене взяли. Я мала насипати отруту в котел супу i того ж дня пiти до партизанiв. А я вже до них звикла, вони вороги, але щодня ти iх бачиш, вони тобi кажуть: «Данке шон… Данке шон…» Це – важко… Убити важко… Убити страшнiше, нiж померти…

Я все життя викладала iсторiю… І нiколи не знала, як про це розповiсти.

Якими словами…»

Менi дiсталася власна вiйна… Я пройшла тернистий шлях укупi зi своiми героiнями. Як i вони, довго не вiрила, що наша Перемога мае два обличчя – перше вродливе, а друге страшне, у рубцях – нестерпно в нього дивитися. «Урукопашну, убиваючи людину, заглядають iй в очi. То не бомби скидати або стрiляти з окопу», – розповiдали менi.