Цинкові хлопчики

Тодi навiщо ворушити? Хочете щось дiзнатись у нас… Так… Ми, звичайно, з тавром… А що в нас можна дiзнатись? Ви, напевно, сприймаете нас за iнших? Зрозумiйте, важко в чужiй краiнi, воюючи невiдомо за що, виробити якiсь iдеали. Знайти сенс. Там ми були однаковими, але не були однодумцями. Як i тут… У нормальному свiтi… Випадку нiчого не варто було помiняти мiсцями тих, хто там був, на тих, кого там не було. Ми всi рiзнi, але ми скрiзь однаковi – i там, i тут.

Згадую, у шостому чи сьомому класi вчителька росiйськоi лiтератури викликала до дошки:

– Хто твiй улюблений герой: Чапаев чи Павло Корчагiн?

– Гек Фiнн.

– Чому Гек Фiнн?

– Гек Фiнн, коли вирiшував, видати втiкача-негра Джима чи горiти за нього в пеклi, сказав собi: «Ну i дiдько з ним, горiтиму в пеклi», – але Джима не видав.

– А якби Джим був бiлим, а ти червоним? – спитав пiсля урокiв Льошка, мiй друг.

Так усе життя i живемо – бiлi i червонi, хто не з нами, той проти нас.

Пiд Баграмом… Зайшли до кишлаку, попросили поiсти. За iхнiми законами, якщо людина у твоему домi i голодна, iй не можна вiдмовити в гарячому коржi.

Жiнки посадили нас за стiл i нагодували. Коли ми поiхали, цих жiнок та iхнiх дiтей своi ж до смертi закидали камiнням i палицями. Вони знали, що iх уб’ють, але все одно нас не прогнали. А ми до них зi своiми законами… У шапках до мечетi заходили…

Навiщо примушувати мене згадувати? Це все дуже iнтимне: i перший мiй убитий, i моя власна кров на легкому пiску, i висока труба верблюжоi голови, що гойдалась надi мною, перш нiж я знепритомнiв.

І водночас я там був як усi. За все життя я лише раз вiдмовився бути як усi. Лише раз… У дитсадочку нас примушували братися за руки i ходити парами, а я любив гуляти сам. Молодi виховательки якийсь час терпiли моi вибрики, але незабаром одна з них вийшла замiж, поiхала, замiсть неi до нас привели тьотю Клаву.

– Бери за руку Сергiйка, – пiдвела до мене другого хлопчика тьотя Клава.

– Не хочу.

– Чому ти не хочеш?

– Люблю гуляти сам.

– Роби, як роблять усi слухнянi хлопчики i дiвчатка.

– Не буду.

Пiсля прогулянки тьотя Клава роздягнула мене, навiть трусики зняла i маечку, вiдвела i залишила на три години в порожнiй темнiй кiмнатi. А в дитинствi немае нiчого страшнiшого, нiж лишитися самому. У темрявi… Здаеться, що про тебе всi забули. Нiколи не знайдуть. Наступного дня я iшов iз Сергiйком за руку, я став як усi. У школi – клас вирiшував, в iнститутi – курс вирiшував, на заводi – колектив вирiшував.