Зоряні миті людства. Новели (збірник)

І звуки линуть там з глибин,

Їх не злiчити, мов дощу краплин,

Й гукають тисячi вже хором,

І тут уперше долiтае до його вуха,

Як всi земнi злигоднi i скруха

Своi пекучi страждання

З’еднали у повiтрi в едине волання.

Вiн чуе голоси малих i кволих,

Жiнок, що дали жертву марну,

Повiй, що смiються з душ своiх голих,

Похмурий буркiт кривд примарних

Усiх самотнiх, смiхом не зворушених.

Вiн чуе плач i ридання дiтей,

Крикливе безсилля потай спокушених.

Стражденних всiх почув вiн людей,

Вiдкинутих, тупих i запльованих,

Некоронованих

Всiх мученикiв всiх вулиць i страстей.

Вiн iхнi чуе голоси всi сутнi,

Як у мелодii могутнiй

Вони у небо чисте шлях створили.

І постерiг,

Що тiльки муки до Бога долинають,

Тодi як iнших скорботи брили

Свинцевим щастям до землi згинають.

Та йде в безмежжя свiтла порiг

Із-пiд потоку можного

Всiх нарiкань i скарг

Вiд мук душевних i тiлесних.

І знае вiн, що всiх, геть кожного

Бог почуе, як скарб:

На спiвчуття багатий свiт небесний!

Над злидарем, що всотуе печаль,

Господь не чинить суду,

Бо безкiнечний жаль

Знай повнить його дiм i груди.

Апокалiпсису вершники летять мiж пiль,

Страждання – насолода, щастя – мука.

Для того, хто в смертi життя вiдчув.

І вже до землi майнув

Вогненний янгол ту саму мить,

І промiнь, мов стрiла iз лука,

Священноi любовi, яку витворив бiль,

Пройшов у серце, що млiе i щемить.

Упав

Навколiшки, мов пригнув його гнiт.

Вiдчув нараз цiлий свiт

Правдиво в його безкiнечнiй скорботi.

Здригнулося тiло,

Аж пiна з рота, зуби сяють,

Судома крутить язик, мов дрiт,

І сльози набiгають,

Бiжать вiд щастя по змарнiлiй плотi,

Бо вiдчувае вiн: кiнець гiркотi,

Вiдколи смертi вуст торкнувся.

Вже смак життя до нього повернувся,

Душа йому пече вiд мук i ран,

Вже сумнiви пропали,

Що вiн тодi, як зник з очей майдан,

Був iншим, не оспалим;

Був тим, що споконвiку висить на хрестi.

Тепер i вiн, як в давнину Христос,

Вiд поцiлунку смертi, коли став на грань,

Життя любити мае задля всiх страждань.

Вже вiд стовпа ведуть його солдати,

Блiде,

Немов погасле, його обличчя.

Умить

Запхнули назад в карету,

І очi

Його чужi, зануренi й досi в чорну мить,

А на тремких вустах висить

Смiх жовтий Карамазова.